РАЙ.центр

О десятій за Максом заїхав Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр — одних із Максом років пройдисвіт із розумними очима і незмінною іронічною усмішкою, прихованою в лівому кутику вуст. Підганяв: поїхали, поїхали! Пояснював дорогою: так усе чудово склалося, свідок цілком підходить на роль представника народу, якому служить депутат Сердюк. Невеличка вистава — і дядька можна відправляти додому. Якщо він навіть щось і бачив, то після вистави з допомогою від депутата Сердюка мовчатиме як німий.

За двадцять хвилин Рома Шиллєр відчиняв двері приватного готелю, де, за його міркуваннями, провінційний дядько Іван Степанович мусив від комфорту і розкошів, які задурно оплатив йому Макс, забути не тільки про нічні події, але й про рідну маму. Макс плентався позаду, усе сподівався на Любин дзвінок, який поставив би крапку в нічному божевіллі. Стрімко — до номерів. Наштовхнулися поглядом на розгубленого портьє.

— Що? — замість «доброго ранку».

Портьє ввічливо розвів руками, показав на стілець у кутку холу. Макс і Рома озирнулися. Щелепи відвалилися синхронно — під екзотичною лопухатою зеленню на стільці в кутку готельного холу хропів круглий, як гарбуз, дядько, фанатично притискав до грудей пластмасовий дипломат, вельветова торбина черевиком зафіксована.

— Класний кейс! — не втримався Шиллєр.

— Що з ним? — здивувався Макс, прямуючи до дядька.

— Я пробував його відмовити, але ви наказали — будь-яке бажання. — Портьє біг слідом, напоготові тримав розкриту долоню для «чаю».

— І що? — Макс став навпроти дядька і тільки тепер побачив: Іван Степанович п'яний, як новорічний Дід Мороз під ранок, — з копит і без пам'яті.

— Ваш гість замовив на сніданок... пляшку горілки, — пояснив портьє.

Шиллєр присів біля стільця, постукав дядька по плечу, поклацав пальцями перед дядьковим носом.

— Гей! Бригадире! Ти мене чуєш? — нервово сіпнувся. — Не чує! — запанікував. — Шо за фіґня?! У нас за годину камери...

— Може, висмикнути з-під нього стілець? — нагадав про себе портьє.

— Неси води, — наказав йому Макс, та поряд виник переляканий адміністратор.

Забелькотів:

— Пане Сердюк... ми розуміємо, розуміємо... Але в холі... Інші гості... Репутація готелю... Може, перенесемо вашого підопічного у мій кабінет? Там зручніше поливати його водою... Хоч окропом... Можемо влаштувати тортури і знущання, — спробував пожартувати.

— Я знаю! — смикнувся Шиллєр. — Треба відібрати в нього кейс!

— Портфель, — уточнив Макс.

— Точно... — Шиллєр тицьнув у дипломат. — Цю чорну пластикову штуку. Недарма ж він так за неї тримається. Макс обернувся до портьє.

— Давай...

Портьє подивився на власну порожню долоню. Не зрушив.

Шиллєр дістав із кишені купюру:

— Одним ривком. Зрозуміло?

Заплющені очі Івана Степановича при цих словах не здригнулися. Але вуха дядькові ніхто не затуляв, тому, коли портьє обережно простягнув руку і спробував відірвати від хропуна дипломат, дядько підскочив на стільці, розмахнувся і я-а-а-ак лусне портьє по пиці. Ніхто не встиг отямитися і відскочити на небезпечну відстань — пластиковий портфель, надійний арґумент у будь-яких дипломатичних відносинах, уже лупив направо і наліво. Бац — Максові у вухо! Оп — наштовхнувся на адміністратора. Тиць — попсував обличчя іміджмейкеру. Шиллєр упав і вирішив не вставати.

— Шановний! Шановний! — верещав з підлоги. — Роззуйте очі! Ми друзі! Ми прийшли з доброю новиною!

— Друзі? — Іван Степанович опустив дипломат і врешті прокинувся. Спустошено подивився навкруги. Здивувався, бо друзів не побачив. Знітився, бо застиглі, мов скляні, фігурки людей навколо, здається, були трохи покаліченими. Згадав про готельний номер за півтори тисячі гривень на добу і зовсім потьмянів: біда до центру на мотузці притягла, а тут ще й горе причепилося. Де йому півтори тисячі гривень взяти?

— Іване Степановичу, — подав голос Макс. Крок до дядька. Усмішку вичавив. — Це я... Максим... Пам'ятаєте? Ми зустрілися минулої ночі... Мені здалося, що вам ніде переночувати, і я оплатив вам номер, щоби ви могли відпочити. — Замовк. На дядька спідлоба обережно. — Ви ж... сподіваюся... нормально відпочили?

Іван Степанович почув головне — за номер сплачено. Повеселішав, хоч випита горілка смуток сіяла.

— Дякую, синку... — непевно.

Шиллєр підскочив із підлоги, усміхнувся дияволом.

— Розсолу! М'ятну жуйку і... — На дядька уважно глянув. —

І більше нічого. Типаж нормальний — суворе життя, трудові мозолі, достаток лишився у вісімдесятих минулого століття, і дипломат, мать... — Побиту пику помацав. — Як символ того достатку. — До дядька підбіг. — Ви комбайнер! — навмання.

— Ні, — відповів Іван Степанович. — Лікар.

Макс хмикнув — так тобі, Шиллєре! Не будеш викобелюватися.

Шиллєр задумався, заходив навколо дядька, роздивлявся, як прибульця.

— Живете в селі? — Друга спроба навмання.

— У райцентрі, — відповів дядько. На Шиллєра, як на божевільного. — Біля елеватора.