РАЙ.центр

Рома Шиллєр просяяв. «Земляки? Геніально! Чорт забирай, як я люблю красиву гру! Земляки... Цей Коноваленко починає в'їжджати в тему...» — тішився подумки.

— Так сказали. І забрали лікаря з собою. З дипломатом і торбою. Мовляв, додому довезуть, — із розпачем закінчила Марта. — Я намагалася їх зупинити, але я — слабка жінка... А вони...

— Що?! — Сердюка підкинуло з-за столу разом зі столом. Посуд і наїдки полетіли на підлогу, як небесні дари на землю, — щедро, рясно. Шиллєр ледь встиг підхопити серветку. Помахав перед носом Сердюка.

— Так як подавати інформацію? Я готовий записувати.

До пізньої години на Гізелиній «тойоті» Макар із Гоциком утрьох гасали столицею у пошуках хоч якогось Любиного сліду і чим далі їхали, тим більше усвідомлювали — вони зовсім не знали Люби. Басейн на Ленінградській площі? Школа йоги біля Республіканського стадіону? Круті секонд-генди на Шулявці та суші-бар на Саксаганського? Її місця? Звичайно, вони не лізли із запитаннями типу «Де була?», але двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській апріорі не передбачав втаємничості та брехні. Басейн на Ленінградській площі? Якого біса?! Що вона там робила?

— Казала, що мріє навчитися відмінно плавати, — пояснила Гізела.

— Люба не вміла плавати? — здивувався Гоцик.

Макар нічому не дивувався. Ні тохму, що Люба мала окреме від них із Гоциком життя, ні тому, що квиток додому пропав, бо потяг уже рушив, а він так і лишився у Києві серед слизьких питань і незрозумілих тривог. Люба щезла і забрала разом із собою чіткі та зрозумілі життєві орієнтири — кохання, щастя, ми кращі і це місто наше, сміх, дружба навіки і бруківка... Не забути про вибиту бруківку на Андріївському...

— Поїхали ще на Андріївський, — сказав, коли пізно ввечері об'їздили геть усі точки, де Любу могли бачити, і в жодній не віднайшли її сліду.

— Люба ніколи не казала про Андріївський, — тепер здивувалася утомлена Гізела, і Макар з Гоциком сумно всміхнулися: Гізела теж багато чого не знала про Любине життя.

Замість Андріївського вийшли біля «Самсона» на Контрактовій. Не біля торговельного центру, біля справжнього — облупленого біблейського, що знущався з міні-лева і тому зовсім не скидався на героя. Біля Сковороди чорніли готи. З дерев на траву — прохолода. На траві напівголі дівчатка у топах на тонких бретельках і у коротких спідницях лижуть морозиво, а збуджені хлопці у шортах біля них голосно жартують, перекрикують один одного, аби приховати раптову жагу. За трамвайними рейками — насіння, пиріжки, цигарки, пиво і кола. Випадкова гітара — туга-туга, десятеро невипадкових слухачів сумують під косячок. Бомжі біля сміттєвих баків, самотній дідуган із десятком повітряних кульок: «Недорого, недорого, задарма майже...» Помаранчеві кришнаїти — вервечкою: мир вам, люди... Контрактова. Серце неформального Києва.

Макар і Гоцик ішли до Костянтинівської мовчки. Думки синхроном. І раніше зникала. СМС-ками сміялася: «Голото, чекайте, скоро буду». Про кохання своє — ні-ні. А в очах блакитних останнім часом — тільки запитання німі. Горда. Що вони взагалі про неї знали? Що вісімнадцять. Зі Львова. Бабця вчасно померла, Любина мама здала бабину квартиру і змогла заплатити за доньчине навчання. Сестричка молодша. Батька нема, здається. Про батька — ніколи. Економна заради мети. На навчання відкладала, за куток на Костянтинівській сама платила. Плани Грандіозні. Красива... Така красива, що оце тільки зараз, коли щезла... коли промчала їхніми життями, як полум'я, і щезла, тільки тепер й усвідомлюєш — красива і близька. Така близька, що без неї думки розсипаються, м'язи тоншають, серцю зле.

Думки врізнобій. «Хай би знайшлася, і додому! Забути і не згадувати», — Макар. «Хай би знайшлася, кохала, раділа... Я б за неї порадів», — Гоцик.

Мовчки повернули до арки, увійшли у дворик, на веранду. Думки синхроном — вдома вона, де їй ще бути? Макар дістав ключ і — ні з місця.

— Добре, — видихнув Гоцик. — Я...

Дістав свій ключ, відімкнув двері.

— Любо...

На веранду вийшла Роза Сиґізмундівна.

— Добрий вечір, — вони їй.

Усміхається старенька.

— Люба під ранок приходила. Ви тільки насмерділи на веранді своїми цигарками і врешті пішли спати, а тоді й вона на веранді з'явилася...

Гоцик зі здивування став меншим на зріст.

— Розо Сиґізмундівно... — обережно. — Нічого не плутаєте? Учора під ранок? Точно?

Старенька усміхнулася — ой які недовірливі. Гоцик здивувався ще більше.

— А... чого ж до хати не зайшла?

Старенька плечима знизала.

— А вас, молодих, хіба розбереш? Стала на веранді, взяла Сашкову цигарку, хотіла запалити, а тут я... Може, злякала її?

Макар із Гоциком перезирнулися — дах поїхав у Сиґізмундівни? Теж — примара ночі. Глянеш — і з копит...

— А навіщо ж ви її лякали? — питав Макар.

— Так вона благу вість принесла... Я й зраділа. Не втрималася. Подякувала...

У Гоцика очі на лоба.

— Розо Сиґізмундівно... Може, «швидку» викликати? Щось ви... того...

— Не треба, хлопці. Помру сьогодні.

— А-а-а... Ну як помрете, покличте! — відповів Гоцик і врешті переступив поріг двадцятисемиметрової тісноти, де удвох — дихати неможливо, не те що жити...