РАЙ.центр

Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.

— Гарний катерок, — вголос.

— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.

— На катері?

— З тиждень, — відповіла.

— А як тебе звати? Я Люба, — ледь устигала за дівчиною.

— А я забула своє ім'я. Називай як заманеться. Мені навіть цікаво, як ти мене обізвеш.

— Чого це своє ім'я забула? Проблеми? Колешся? — Люба їй на ходу.

Дівчина зупинилася вже біля катера, розреготалася:

— Нема у мене проблем. І не колюся.

— Обличчя таке... бліде. Аж зелене...

— Я з реклами про прострочені продукти. Наочний приклад. «Дивися, що їси, на те тобі мізки!»

— Чому мізки? Може, очі?

— Ні, ні... Саме так. — Заскочила на катерок. — Очима, а також руками, ногами, серцем і всім іншим командують мізки. — Махнула Любі. — Стрибай до мене.

Люба вже набрала повні груди повітря і раптом побачила між бетонним причалом і бортом катерка чорну смугу дніпровської води. Задихнулася.

— Злякалася? — гукнула з катерка дівчина.

Люба махнула їй у відповідь — не відволікай!

— Торохтиш, як галка, — прошепотіла. — Зараз я, зараз...

Розігналася і щосили полетіла над чорною смугою води.

— От бачиш! І не страшно, — сказала дівчина.

— Та як же мені тебе називати? — Люба стояла на палубі катерка і ще не вірила, що поборола раптовий незбагненний страх.

— Галка! — розреготалася дівчина, потягла Любу по драбині вниз, у черево катерка.

Не змовкала: плани чіткі й зрозумілі — поїсти, до ранку спати, а зранку катером — до Десни. Можна Дніпром, можна Десенкою. Десенкою краще, якщо душа занудьгувала. Хай збентежиться і підкориться красі острівків, порослих очеретом берегів і тихих заплав. Синє — над головою й під катерком. Навкруги — свіжо-зелене, як вічна надія. Тут і зараз, кажуть, знаходять козацькі шаблі та загублені підкови козацьких коней з особливими мітками. Мати б собі одну таку для оберегу.

Галка колотила гарячий чай, ламала круглу хлібину, викладала на тарілку порізаний сир і усе це гарненько тулила на маленькому столику, прибитому до стіни, як у купе поїзда. Люба сиділа на твердій дерев'яній лаві біля столу і ловила себе на геть божевільній думці: що їй добре — гарно і затишно — у цьому крихітному, схожому на склеп приміщенні, разом із незнайомою говіркою дівчиною з фантастичними планами.

— Десенкою... — засумнівалася. — Так просто? Ти... так працюєш? Чи... живеш?

— Мені так... треба, — відповіла Галка, вмостилася на такій само твердій дерев'яній лаві навпроти Люби. Постукала долонею по лаві.

— Тут спатимемо. Попервах незручно, але виходу нема.

«Виходу нема. Тільки вхід!» — промайнула недоречна думка, і Люба знову згадала тата.

Галка швидко подзьобала хліб із сиром, заковтнула півчашки чаю і заснула на лавці. Люба й собі лягла, відчула під спиною тверду деревину. «Як у труні», — подумала без страху і знову з подивом усвідомила, що їй не хочеться йти з катерка. І за тиждень, певно, не захочеться. З іншого боку: тижня, мабуть, достатньо, щоб надихатися свіжим повітрям, несподіваною свободою, врешті отямитися від божевільного падіння в Дніпро, згадати реальність і побачити в ній своє місце. Могилянка... Зателефонувати мамі... Костянтинівська... Макар із Гоциком... І він... Макс.

Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Тільки в середині наступного після нічної пригоди дня Макс раптом усвідомив головне — Люби більше нема. До того — як у мареві: кудись мчав, телефонував, сіпався, пояснював, біг, знову телефонував... І тільки в коридорі батькової приймальні холодний розум врешті струсив із себе залишки розпечених, деформованих емоцій, і Макс жахнувся — Люби більше нема?

Ледь висидів у голій кімнатці — тут рятували його. Тому що він не врятував Любу. Істеричне «чому?» роздирало на шматки, пам'ять нагадувала страшну відповідь: тому що в першу мить після неймовірного Любиного польоту в Дніпро він перелякався і просто не повірив власним очам, а в наступну... поховав її. Глянув у темну воду, нікого не побачив і поховав. Крапка. Все інше і далі — уже після того, як Макс подумки поховав Любу.

Що за муки — розбиратися з логікою власних вчинків. «Чому?» не відступало. Чому він поховав її, навіть не спробувавши врятувати? Чому не кинувся у воду, адже з берега він міг просто не розгледіти, як вона борсалася, рятувалася, але так і не спромоглася доплисти до берега. А може, навпаки, плила до берега, та раптом побачила, як він вскочив у «мазераті» і на шаленій швидкості помчав геть, розгубилася, втратила сили... А раптом вона допливла? Приміром, до Труханового острова? Раптом усе це — божевільний дикий жарт? Макс може мучити питаннями не тільки себе. Є свідок. Свідок є. Лікар Іван Степанович. І... як? Як спитати? Торкнутися плеча і: «Ви, часом, не бачили — та дівчина, що вийшла з мого авта, побігла на міст і зірвалася в річку, — вона загинула чи виплила?» Ото ж і воно. Як спитати?