РАЙ.центр

Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв.

— Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема.

За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев'яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок.

— Ну, привіт, Вово... — похмуро сказав Коноваленко.

— Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів.

Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль:

— Отож і воно. Молодими були... Дурними... Треба було валити Перепечая... Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити.

— Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?..

— Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом.

— А, знайома схема.

— Вово... Нам потрібен той папірець...

— Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев'яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною?

Коноваленко усівся поруч із Сердюком, і вони години зо дві городи городили, намагаючись знайти вихід з кута, у який загнав їх старий Перепечай. Поодинокі грибники, що йшли з лісу до траси з повними кошиками, здивовано роздивлялися двох немолодих чоловіків у дорогих костюмах, що гілками малювали на піску якісь схеми, тихо, але завзято у чомусь переконували один одного, замовкали, коли помічали людей, проводжали їх ворожими поглядами і з натхненням поверталися до спору.

— Якщо старий думає, що так легко може нас завалити, він глибоко помиляється, — підвів риску Сердюк, коли сонце сіло і креслення на піску втратили будь-який сенс. — Ми теж недарма життя прожили. Так, Ростику?

— Вово, я дні за два з'ясую, що за люди поклали око на мій район, — почав Коноваленко.

— На наш район, — нагадав Сердюк.

— Домовилися, — погодився Ростик.

Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце — шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів. Сердюк і Коноваленко домовилися діяти спільно.

Володимир Гнатович сів за кермо, рушив у бік столиці вже по темному. Зустрічні авто сліпили фарами, та хід думок не порушували. Усе би нічого... Усе би нічого, аби тільки дружина не була Перепечаєвою донькою і Перепечай не вимагав повернути її додому. Сволота! Одна згадка про гладку крикливу Женю вивела Сердюка з нестійкої рівноваги. Тепер зрозуміло, чому Макс рвонув з дому. Служниця знала про Женьчині витівки, могла розповісти Максу... Сволота, сволота! Як би її тихо позбутися?..

— Шиллєр! — врешті згадав. — А де Шиллєр?!

Набрав Ромин номер, слухав довгі гудки. Шиллєр не відповідав. Щось нове... Володимир Гнатович раптом зрозумів, що не побачив Рому, коли, розлючений, вискочив з ресторану. Біля «Мисливця» стояли тільки дві автівки. Знову набрав Ромин номер.

— Де ти, Шиллєре?! — жбурнув мобільний на сидіння.

Поганий день. Скоріше додому, випити чарку коньяку спокійно і зважено обдумати надскладну ситуацію... В'їхав у місто і... застряг у довжелезному заторі. Сотні людей у своїх автівках нервово чекали, поки звільненою від них, як від лушпиння, дорогою промчить розкішна іномарка з владними номерами. П'ять хвилин чекали. Шість. Сім...

— Суки!

Сердюку уривався терпець. Вчепився в кермо, вдивлявся у порожній відтинок траси — коли вже з'явиться небожитель, заради якого перекрили рух?! Якого біса він... вони всі... повинні відкладати свої справи заради... — істерика обірвалася і розбилася. Володимир Гнатович Сердюк приголомшено озирнувся на водіїв у заторі, наче ті могли би прочитати просту і страшну думку, що раптом виникла і застрягла у мізках. «Без Перепечая я повернуся туди, звідки прийшов, — у народні маси», — бац у тім'я. Жахнувся — невже?! Забув про затор, на вустах усмішка розгублена: невже всі його успіхи, капітали, вплив — тільки результат умілої багаторічної гри турботливого татка Перепечая? А сам?.. Сам Сердюк нічого не вартий?

Порожнім відтинком перекритої траси промчало дороге авто, затор зрушив, позаду автівки Сердюка засигналили — заснув, чи що?! Володимир Гнатович зосередився на дорозі — ще дужче закортіло скоріше потрапити додому. Випити чарку коньяку, проаналізувати приголомшливе відкриття: якщо його, як теля, все життя вів Перепечай, значить, він... він уб'є Перепечая! Не знамо як — власною самостійністю, незалежними рішеннями, ножем по горлу чи просто зайвою пігулкою, але уб'є. Володимира Сердюка пригинати не можна.

Уже під'їжджав до «Царського села», коли зателефонував друг Купа, незвично напружено повідомив:

— Модельєр нахабно і підло оббрехав твою порядну дружину. Це все, що я можу тобі сказати. Ти ж не дурний. Роби висновки сам.

— Ти здурів?! — Сердюка телепнуло, ледь втримав кермо.

— Ну давай, Сердю. Тримайся. Мені не телефонуй. Я в Чорногорію. Готель купив на Адріатиці. Треба до ладу привести.

— Чекай! — закричав у трубку Володимир Гнатович. — Що відбувається? Хай... Хай цей мудак скаже мені в очі, що оббрехав...

— Не дивишся новин? Модельєра знайшли мертвим. У власній квартирі, — відповів Купа і відрубав зв'язок.