РАЙ.центр

— Оце перебирав архіви... Мемуари хочу написати. Для молодих. Аби знали, як треба життя прожити. Аж наштовхнувся на свідчення секретарки вашого обкому комсомольського, Софії... Що її зґвалтував... Сердюк Володимир. Справа, звичайно, давня, але не мертва, — примружив вицвілі оченятка, Сердюка зміряв. — Якщо сьогодні ж не повернеш мою Женечку додому, завтра уся ця багнюка заполонить пресу.

Сердюк оскаженів. Що завгодно! Що завгодно і від кого завгодно, але чути від падли Перепечая, який зґвалтував Соню, погрози на свою адресу...

— Якої Софії?! — зашипів. — Тої, яку ви ґвалтували у Ростиковому кабінеті? Тої, що через вас на себе руки наклала?! Та ваша Женя мізинця її не варта! Ваша Женя — облудна курва! Крапка. Більше до цієї теми не повертаємося. Що ще? Перепечай дістав з кишені складений учетверо аркуш паперу, простягнув Коноваленку.

— Ростиславе! Читай цьому покидьку свідчення секретарки. Він поки не розуміє, наскільки усе серйозно.

— Секретарка не писала свідчень! — закричав Сердюк. — Я контролював процес!

— Я теж, — сказав Коноваленко. — На прохання Федора Федоровича.

— Що?! — Сердюк очі витріщив. Удар під дих. Які ж скоти повсюди! Куди не глянь... І та Соня... Як вона тільки могла?! Таке молоде і таке підле!

Коноваленко вже розгорнув аркуш пожовклого паперу, приготувався декламувати. Перепечай зупинив владним жестом.

— Я це бачу приблизно так, — сказав. — Син іде шляхом батька. Володимир Сердюк свого часу зґвалтував секретарку, довів її до самогубства. Його син...

— Ваш онук! — заволав Сердюк.

— От і пожалій мого онука, свиняче рило! — зашипів старий Перепечай.

Сердюк раптом побачив свої руки. Вони вчепилися у стіл, почервоніли, трусилися.

— Що вам треба?..

Перепечай зміряв зятя презирливим поглядом.

— Це вже інша справа! — кинув холодний погляд на Коноваленка. — Обох стосується! Чув, в одній області два райони об'єднують... Аби перевірити доцільність адміністративної реформи. Ідея не нова, але корисна. Ваші колошмаття зараз вивели справу на той рівень, який нам цілком підходить.

— Та кому це нам?! — закричав Сердюк. — Від чиєго імені ви нас із Ростиком тут раком ставите?!

— Стули пельку і слухай! — гаркнув старий Перепечай. — Райони об'єднають! Райцентр буде у сусідньому районі. Лікарня, через яку ви зчепилися, нам не потрібна! — простягнув до Коноваленка суху долоню. — Дай документ, Ростиславе!

Коноваленко віддав папірець Перепечаю, усміхнувся краєчком губ — по його вийшло, обісрався Сердюк.

— Мені та лікарня тепер — до лампочки! Хоч увімкненої, хоч вимкненої! Мені просто цікаво, якого біса... — трусився Володимир Гнатович.

Коноваленко вирішив добити ворога просто зараз.

— Мій завод, сподіваюсь, залишать у спокої? — запитав.

— А у тебе там був завод? — вишкірився Перепечай. — Треба було думати, коли пішов секретарку заспокоювати, та так заспокоїв, що та копита відкинула.

Коноваленко пополотнів. Розгублено знизав плечима, мовляв,

як же так... Сердюк не витримав — зайшовся нервовим

сміхом. Значить, Перепечай і на Ростика щось має?

— Федоре Федоровичу... Але ж.. — усе ще не вірив Коноваленко, чіплявся за цукрозавод.

— Слухайте і запам'ятовуйте, — підвищив голос Перепечай.

— Ви забуваєте про той райцентр. Назавжди. Більше — жодного руху, або сильно пожалкуєте. Не заважайте серйозним справам серйозних людей. Займіться чимось конструктивним, лобуряки! Глядіть, може, й вас запросять до участі, якщо я поклопочу...

Сердюк вже ледь втримувався, аби не вчепитися Перепечаєві у горлянку.

— Віддайте свідчення секретарки, а потім ми подумаємо... над вашими пропозиціями.

— Стиць! — презирливо скривився Перепечай. — Ідіть і працюйте!

Сердюк і Коноваленко — очі в стіл. Щелепи ходором.

Перепечай відірвав зад від стільця, штовхонув стіл набитим черевом — задзеленчали склянки, перекинулася пляшка з мінералкою, на Сердюка й Коноваленка — хлюп! Перепечай засміявся, пішов до виходу.

— Замовте, хлопці, печеню з косулі, — плюнув через плече.

— Попустить...

Уже до порога дійшов. Зупинився. На колишніх комсомольських функціонерів глянув.

— З вас могорич... За вчасну пораду.

Сердюк і Коноваленко озирнулися в нервовому синхроні.

— З тебе, Ростиславе, чверть земель, за які у Криму воюєш. Не віддаси — взагалі нічого не отримаєш. А ти, Вовчику, щоби просто зараз знайшов Женю, вибачився, додому повернув. Зрозумів?

Сердюк аж зубами рипнув.

— А може, вам ще грошей підкинути? Я би по кишенях порився...

— Чув, деревину карпатську продаватимеш... — вів далі Перепечай. — Половину грошей — мені, другу половину Жені віддаси. Питання є?

Питань не було.

Перепечай грюкнув дверима. У порожній залі ресторану заклякли Сердюк і Коноваленко.

Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози колишнього другого, а потім першого секретаря обкому партії. Обоє знали — Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба.

— Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими... — Сердюк глухо.

Коноваленко вхопив його за руку.

— Не тут!