РАЙ.центр

Челядинський розповідав про адміністративну реформу, несподіваний початок експерименту, аби місцеві еліти і чиновники не встигли зорієнтуватися і повставляти палиці у колеса, а Сердюк уже знав, що робити. Рома Шиллєр має рацію, потрібні масштаби, і якщо Сердюку треба, щоби та лікарня стояла і світилася, то так і буде, хай би там що.

— Нормальна ідея, — відповів. — Тільки центр об'єднаного району буде не у сусідньому райцентрі. У нашому! Куди ми президента мало не відправили...

— Що ж, — кахикнув Челядинський. — Треба зустрітися.

Володимир Гнатович їхав у офіс Челядинського і відчував себе учасником фінальної гри чемпіонату світу з покеру. Що зможе протиставити Коноваленко? А нічого! У Сердюка більше людей у владі, у них сильніші позиції. Козел Ростик сам вирив собі яму, коли замутив цю адміністративну реформу. Сердюк зробить центр нового об'єднаного району там, де стоїть клята лікарня! Навіть якби вона стояла у чистому полі — навколо виріс би новий райцентр! І цукрозавод більше не Коноваленків. Абсолютна перемога!

По дорозі заїхав до приймальні. Приємно здивувався — Марта з'явилася раніше призначеного часу, щось активно пояснювала молодику з акуратною короткою зачіскою. Новий помічник? Сердюк зміряв Макара оком і раптом подумав — а хай поїде у той райцентр. Як помічник народного депутата. Простежить, так би мовити, за дотриманням норм законодавства в ході адміністративного експерименту.

— Готовий? — спитав холодно.

— Безумовно, — відповів Макар.

— Красива зачіска, — благодушно відзначив Сердюк, доручив Марті пояснити новачку деталі і поїхав втілювати у життя адміністративну реформу.

— Це перемога! — прошепотіла Марта Макару, віддано дивлячись у спину шефа.

Сердюк розумів: Петро Челядинський не мав весь свій вік відробляти за свою людину на митниці. Раз зателефонував, значить, розуміє — ця тема Сердюкові пече. Що захоче взамін?

— Я у Карпатах чудовий комплекс відпочинку побудував. — Челядинський до справи. — За горою — Буковель.

— І?..

— Треба на тій горі... Від мого комплексу до верхівки і звідти вниз до Буковеля прорубати просіку. Метрів сто завширшки. Щоби мої клієнти на всюдиходах могли би у Буковель їздити.

— Господи, Петре! Що ти мене таким дріб'язком турбуєш?!

— Ліс — ваш!

— Який ліс?

— Той, що вирубаємо. Якісна деревина, Володимире Гнатовичу. Покупця сам запропоную.

— Добре. Але спочатку давай не про особисті вигоди. Давай про державне... З приводу об'єднання районів...

— Перепрошую, але я теж... Подумав... Такий дріб'язок, а шановний Володимир Гнатович...

— Знаєш, Петре! Іноді треба, щоби добрі справи робилися тими, хто зобов'язаний робити їх згідно зі службовим становищем. Хай чиновники одірвуть свої зади від крісел і об'єднають ті районі не через дупу, а так, як треба. А мій помічник на місці простежить...

— Дарма людину ганятимете. Усе зробимо.

— А ліс за якою ціною? — запитав Сердюк, хоча ціна значення не мала. На тілі Сердюка чорним волоссям буяло власне дерево, і, хоч вчора вночі Володимир Гнатович не устиг прискіпливо роздивитися оберіг, справи свідчили — усе добре. Залишилися дрібниці — обламати упертого Макса і розвіяти сумніви щодо шпигунських намірів його загиблої дівчини. Значить, до Купи.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській першими прокинулися серденята. Свирю понесло до кухні харч шукати, Микишка роздивився великий Гоциків рюкзак з безліччю кишеньок — потрібна у поході річ, пішов за кумом. Свиря знайшов сухі галети, гриз і кривився.

— Несмачне, як всохле козяче гівно.

Микишка ледь проліз до стільця у кутку біля вікна, присів.

— Я, куме Свиря, усе міркую... Для якої справи нас Господь пробудив? Може, гетьмана шукати... Пам'ятаєш, баба на кручі бідкалася... Що ж, казала, ви, хлопці, без гетьмана...

Свиря догриз галету, задумався...

— Поважного чоловіка додому доправити би під вартою, а потім уже гетьмана шукати...

— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.

Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.

— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.

Макс опустив голову, признався:

— Світло в лікарні для того... щоби ви мовчали...

— Про що? — насторожився лікар.

Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.

Лікар захитав головою.

— Додому хочу. Страшно тут... У столиці вашій...

На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.

За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.