Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

- Але подивись... - Грег пильно втупився у фотографію. - Ось дерево, до якого ти притулилась. Ти можеш чітко бачити стовбур дерева. А це місце, де ти стояла.

- Але де я? - запитала Шері, голосно брязкаючи своїм браслетом-оберегом.

- Ладно-ладно, - вона вихопила у нього знімок і кинула його на траву. – Давай ще одну. Швидше.

- Ну, добре. Але... - Грег все ще ламав голову над фотографією.

Чому на ній не було видно Шері?

Він нахилився, підняв знімок і запхав до кишені.

- Цього разу стань ближче, - наказала вона.

Грег підійшов на кілька кроків ближче, ретельно відцентрував Шері у видошукачі й клацнув на кнопку. Квадратик виповз спереду. Шері підійшла і витягла фотографію з камери.

- Ця мала б краще вийти, - сказала вона, пильно вдивляючись у неї, коли кольори почали темніти й набувати форми.

- Якщо ти справді хочеш сфотографувати всіх, нам треба взяти інший фотоапарат, - сказав Грег. Його очі також були прикуті до знімка.

- Гей, я не вірю! - закричала Шері.

Вона знову була невидимою.

Дерево сфотографувалося чітко, в ідеальному фокусі. Але Шарі ніде не було видно.

- Ти мав рацію. Дурна камера зламана, - з розчаруванням сказала вона, передаючи фотографію Грегу. - Забудь про це.

Вона відвернулася від нього і покликала інших.

- Агов, народ, «Правда або дія»!

Почулися вигуки та стогони. Шері повела їх до маленького лісу за своїм подвір'ям, щоб пограти там.

- Більше усамітнення, - пояснила вона. Одразу за деревами була кругла галявина, ідеальне приватне місце.

Гра виявилася такою ж як і уявляв собі Грег. Серед хлопців лише Пташка, здавалося, насолоджувався грою.

«Він любить такі дурниці», подумав Грег із заздрістю.

На щастя, через трохи більше ніж пів години він почув, як місіс Вокер, мама Шері, покликала їх назад, щоб розрізати святковий торт.

- Як шкода, - саркастично сказав Грег. - Саме тоді, коли гра була в самому розпалі.

- Нам все одно треба вибиратися з лісу, - усміхнувся Пташка. - Майклова сорочка збуджує білок.

Сміючись і розмовляючи про гру, діти повернулися у внутрішній дворик, де на круглому столику з парасолькою чекав рожево-білий святковий торт із запаленими свічками.

- Я, мабуть, дуже погана мама, - пожартувала місіс Вокер, - якщо дозволила вам усім піти до лісу самим.

Дехто з дівчат засміявся.

Місіс Вокер, тримаючи в руці ніж для торта, озирнулася.

- А де Шері?

Усі перевели погляд на задній двір.

- Вона була з нами в лісі, - сказала Ніна місіс Уокер. - Хвилину тому.

- Агов, Шері! - покликав Пташка, приклавши долоні до рота, як мегафон.

- Земля викликає Шері! Час їсти торт!

Ніякої відповіді.

- Може вона зайшла в будинок? - запитав Грег.

Місіс Уокер похитала головою.

- Ні. Вона не заходила у внутрішній дворик. Вона все ще в лісі?

- Піду перевірю, - сказав їй Пташка. Вигукнувши ім'я Шері, він побіг до краю дерев в кінці двору. Потім він зник у деревах, продовжуючи кликати.

Через кілька хвилин Пташка з'явився, розгублено знизуючи плечима.

Її ніде не було.

Вони обшукали будинок. Передній двір. Знову ліс.

Але Шері ніде не було.

Вісімнадцята глава

Грег сидів у затінку, притулившись спиною до стовбура дерева, поклавши камеру на землю і спостерігав за поліцейськими у синій формі.

Вони оточили задній двір, і можна було бачити, як вони низько нахилилися, обшукуючи все в лісі. Він чув їхні голоси, але не міг розібрати, що вони говорили. Їхні обличчя були цілеспрямованими, але спантеличеними.

Прибуло ще більше поліцейських, з похмурими обличчями. А потім ще.

Місіс Вокер зателефонувала чоловікові, щоб той повертався додому з гри в гольф. Вони сиділи, притиснувшись один до одного разом на брезентових стільцях у кутку внутрішнього дворика. Вони шепотілися один з одним, їхні погляди бігали по подвір'ю. Тримаючись за руки, вони виглядали блідими й стурбованими.

Всі інші вже пішли.

У внутрішньому дворику все ще стояв накритий стіл. Іменинні свічки догоріли до кінця. Синьо-червоний віск танув твердими калюжами на рожево-білій глазурі, а торт залишився недоторканим.

- Ніяких слідів, - сказав Вокерам червонощокий поліцейський з біло-русявими вусами. Він зняв кашкета і почухав голову, відкриваючи коротке світле волосся.

- Хтось... забрав її? - запитав містер Вокер, все ще тримаючи дружину за руку.

- Ніяких ознак боротьби, - відповів поліцейський. - Взагалі ніяких слідів.

Місіс Вокер голосно зітхнула й опустила голову.

- Я просто не розумію.

Настала довга, болісна тиша.

- Ми продовжимо пошуки, - сказав поліцейський. - Я впевнений, що ми знайдемо... щось.

Він розвернувся і попрямував до лісу.

- О, привіт.

Він зупинився перед Грегом, дивлячись на нього так, ніби бачив його вперше.

- Ти ще тут, синку? Всі інші гості розійшлися по домівках, - він відкинув волосся назад і повернув на місце кепку.

- Так, я знаю, - відповів Грег, піднімаючи камеру на коліна.

- Я офіцер Ріддік, - сказав він.

- Так, я знаю, - тихо повторив Грег.

- Чому ти не пішов додому після нашої розмови, як інші? - запитав офіцер Ріддік.

- Напевно, я просто засмутився, - відповів Грег. - Я маю на увазі, що Шері - мій хороший друг, розумієте?

Він прочистив горло прокашлявшись.