Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

- Пізніше, - різко сказала його мати. - Гаразд?

Вона багатозначно подивилася на нього.

Грег відчув, як його обличчя стало гарячим.

«Це важливо!» лиш подумав він.

Потім він вирішив, що вони, мабуть, все одно йому не повірять. Хто ж повірить у таку божевільну історію?

- А машину можна буде відновити? - запитав Террі.

Містер Бенкс обережно кивнув.

- Я повинен зателефонувати в страхову компанію, - сказав він.

- Я сама подзвоню їм, коли повернуся додому, - сказала місіс Бенкс. – Тобі в гіпсі важко буде набирати номер.

На це всі засміялися, нервовим сміхом.

- Мені хочеться спати, - сказав містер Бенкс. Його очі були напівзаплющені, голос приглушений.

- Це через знеболювальне, яке тобі дали лікарі, - сказала йому місіс Бенкс. Вона нахилилася вперед і поплескала його по руці. - Поспи трохи. Я повернуся за кілька годин.

Вона підвелася, все ще вовтузячись з обручкою, і першою рушила до дверей.

- Бувай, тату, - в унісон сказали Грег і Террі.

Їхній батько пробурмотів у відповідь. Вони вийшли слідом за матір'ю за двері.

- Так що сталося? - запитав Террі, коли вони проходили повз медпункт, а потім довгим блідо-жовтим коридором. - Я маю на увазі нещасний випадок.

- Якийсь хлопець проїхав на червоне світло, - сказала місіс Бенкс, її очі з червоними облямівками дивилися прямо перед собою. - Він врізався прямо в машину твого батька. Сказав, що у нього гальма не працювали.

Вона похитала головою, в куточках її очей з'явилися сльози.

- Я не знаю, - сказала вона, зітхаючи. - Я просто не знаю, що сказати. Слава Богу, що з ним все буде гаразд.

Вони повернули в зелений коридор, йдучи пліч-о-пліч. Кілька людей терпляче чекали на ліфт у дальньому кінці коридору.

Грег знову зловив себе на думці про знімки, які він зробив за допомогою дивною камерою. Спочатку Майкл. Потім Террі. Потім Пташка. Потім його батько.

На всіх чотирьох фотографіях було щось жахливе. Щось жахливе, що ще не сталося.

А потім всі чотири фотографії стали реальністю.

Грег відчув озноб, коли двері ліфта відчинилися і невеликий натовп рушив уперед, щоб втиснутися всередину.

«Що за чортівня з тією камерою?» - запитав він себе.

Вона показує майбутнє?

Чи вона сама створює все погане що зображається на фото?

Шістнадцята глава

- Так. Я знаю, що з Пташкою все гаразд, - сказав Грег у телефонну слухавку. - Я бачив його вчора. Йому пощастило. Справді пощастило. У нього не було струсу мозку або чогось подібного.

На іншому кінці дроту - в сусідньому будинку - Шері погодилася, а потім повторила своє прохання.

- Ні, Шері. Я реально не хочу цього робити, - рішуче відповів Грег.

- Принеси, - повторила Шері. - Це мій день народження.

- Я не хочу брати камеру. Це погана ідея. Справді, - сказав їй Грег.

Це було на наступних вихідних. Суботній день. Грег вже майже вийшов за двері, по дорозі на день народження Шері, коли задзвонив телефон.

- Привіт, Грегу. Чому ти ще не на вечірці? - запитала Шері, коли він підбіг, щоб підняти слухавку.

-Тому, що я розмовляю з тобою телефоном, - різко відповів Грег.

- Тоді захопи камеру, добре?

Грег не дивився на камеру і не виймав її зі схованки відтоді, як стався нещасний випадок з його батьком.

- Я не хочу її брати, - наполягав він, попри настирливі вимоги Шері. - Хіба ти не розумієш, Шері? Я не хочу, щоб хтось ще постраждав.

- О, Грегу, - сказала вона, розмовляючи з ним, наче з трирічною дитиною. - Ти ж в це віриш, чи не так? Ти ж не віриш, що камера може завдати шкоди людям?

Грег на мить замовк.

- Я не знаю, у що я вірю, - сказав він нарешті. – I тільки знаю, що спочатку Майкл, потім Пташка...

Грег важко проковтнув.

- І я бачив сон, Шарі. Минулої ночі.

- Га? Що за сон? - нетерпляче запитала Шарі.

- Справа була в камері. Я всіх фотографував. Всю свою сім'ю. Маму, тата і Террі. Вони смажили барбекю. На задньому дворі. Я тримав камеру. І повторював: «Скажи сир, скажи сир», знову і знову. І коли я подивився у камеру, вони посміхалися мені, але... вони були скелетами. Усі вони були скелетами. Їхньої шкіри не було, і...

Голос Грега обірвався.

- Який дурний сон, - сказала Шері, сміючись.

- Але саме тому я не хочу брати з собою камеру, - наполягав Грег. - Я думаю...

- Візьми її, Грег, - перебила вона. - Це не тільки твоя камера, ти ж знаєш. Ми всі четверо були в будинку Коффманів. Вона належить нам усім чотирьом. Візьми її.

- Але навіщо, Шері? - запитав Грег.

- Просто для приколу, ось і все. Вона робить такі дивні знімки.

- Це точно, - пробурмотів Грег.

- Я не придумала більше ніяких розваг для вечірки, - сказала йому Шері. - Я хотіла взяти напрокат якийсь страшний фільм, але мама каже, що ми повинні піти на вулицю. Вона не хоче, щоб її дорогоцінний будинок був зіпсований. Тож я подумала, що ми могли б сфотографувати всіх цією дивною камерою. Ну, знаєш. Подивитись, які чудні фотки вийдуть.

- Шарі, я справді не хочу...

- Принеси, - наказала вона. І поклала слухавку.

Грег довго стояв, втупившись у слухавку, важко думаючи, намагаючись вирішити, що робити.

Потім поклав слухавку на місце і неохоче попрямував до своєї кімнати. З голосним зітханням він витягнув камеру зі схованки в узголів'ї ліжка.