Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

Террі зупинився, задихаючись, піт стікав по його яскраво-червоному лобі.

- Я... біг... всю... дорогу, - зміг вимовити він.

- Террі, що сталося? - лячне відчуття підкралося до шлунку Грега.

Коли Террі наблизився, на його обличчі був такий самий переляканий вираз, як і на що й на фотографії, яку зробив Грег.

Той самий переляканий вираз. З тим самим будинком за його спиною через дорогу.

Знімок став реальністю.  Так само як і знімок Пташки, що лежав на землі.

Горло Грега раптом стало сухим, як вата. Він зрозумів, що його коліна тремтять.

- Террі, що сталося? - тільки й спромігся вигукнути він.

- Тато, - сказав Террі, поклавши важку руку на плече Грега.

- Що тато?

- Ти повинен повернутися додому, Грегу. Тато потрапив у аварію.

- Аварію? - Голова Грега закрутилася. Слова Террі не мали для нього жодного сенсу.

- У новій машині, - пояснив Террі, знову поклавши важку руку на тремтяче плече Ґреґа. - Нова машина повністю розбита.

- Ох, - зітхнув Грег, відчуваючи слабкість.

Террі стиснув його плече.

- Ходімо. Поквапся.

Міцно тримаючи камеру в одній руці, Грег побіг за братом.

Вибігши на вулицю, він повернувся до дитячого майданчика, щоб подивитися, що відбувається з Пташкою.

Великий натовп все ще збирався навколо Птаха, закриваючи його від сторонніх очей.

«Але що це була за темна тінь за трибунами?» здивувався Грег.

Хтось, весь у чорному, ховався там.

Спостерігає за Грегом?

- Давай швидше! - закричав Террі.

Грег пильно дивився на трибуни. Темна фігура зникла з поля зору.

- Давай, Грегу!

- Я йду! - крикнув Грег і попрямував за братом.

П'ятнадцята глава

Стіни лікарні були блідо-зелені. Уніформа медсестер, що снували яскраво освітленими коридорами, була білою. Плитка на підлозі під ногами Грега, коли він поспішав з братом до палати їхнього батька, була темно-коричневою з помаранчевими цятками.

Кольори.

Грег бачив лише розмиті кольори, невиразні форми.

Його кросівки шумно стукали по твердій кахельній підлозі. Він ледве чув їх за калатанням свого серця.

Розбита. Машина була вщент розбита.

Точнісінько як на знімку.

Грег і Террі завернули за ріг. Стіни в цьому коридорі були блідо-жовті.

Щоки Террі були червоними. Повз них пройшли двоє лікарів у лаймово-зелених хірургічних халатах.

Кольори. Лише кольори.

Грег кліпав, намагався бачити чітко. Але все проносилося повз нього надто швидко, надто нереально.

Навіть різкий лікарняний запах, цей «неповторний» аромат спирту, несвіжої їжі та дезінфікуючих засобів, не міг повернути його в реальність.

Потім двоє братів увійшли в кімнату батька, і все стало реальним.

Кольори зблякли. Зображення стали різкими й чіткими.

Їх мати схопилася з розкладного стільця біля ліжка.

- Привіт, хлопці. - вона стискала в руці серветку. Було видно, що вона плакала.

Вона примусила себе посміхнутися, але її очі були з червоними облямівками, щоки бліді й припухлі.

Зупинившись на порозі маленької кімнати, Грег привітався з матір'ю м'яким здавленим голосом. Потім його очі, тепер уже чітко сфокусовані, повернулися до батька.

У містера Бенкса була пов'язка, схожа на мумію, що закривала його волосся. Одна рука була в гіпсі. Інша лежала на боці й мала трубку, прикріплену трохи вище зап'ястя, з якої в руку капала темна рідина. Простирадло було підтягнуте до грудей.

- Як справи, хлопці? - запитав батько. Його голос звучав туманно, ніби долинав здалеку.

- Тату... - почав Террі.

- З ним усе буде гаразд, - перебила його місіс Бенкс, побачивши перелякані погляди на обличчях синів.

- Я почуваюся чудово, - хмільно сказав містер Бенкс.

- Виглядаєш не дуже, - видавив з себе Грег, обережно підходячи до ліжка.

- Я в порядку. Справді, - наполягав батько. - Кілька зламаних кісток. І все.

Він зітхнув, а потім скривився від болю.

- Гадаю, мені просто пощастило.

- Тобі дуже пощастило, - швидко погодилася місіс Бенкс.

«У чому саме пощастило?» тихо дивувався Грег. Він не міг відірвати погляду від трубки, що стирчала в руці батька. Знову він подумав про фотографію машини. Вона стояла в його кімнаті вдома, захований у потаємному відділенні в узголів'ї ліжка.

На знімку було видно, що машина розбита вщент.

Чи повинен він розповісти їм про це? Він не міг вирішити. Чи повірять вони йому, якщо він розповість?

- Що у тебе зламано, тату? - запитав Террі, сідаючи на радіатор перед підвіконня, засунувши руки в кишені джинсів.

- Твій батько зламав руку і кілька ребер, - швидко відповіла місіс Бенкс. – І у нього невеликий струс мозку. Лікарі спостерігають за ним на предмет внутрішніх ушкоджень. Але поки що все гаразд.

- Мені пощастило, - повторив містер Бенкс. Він посміхнувся Грегу.

- Тату, я маю розповісти тобі про фото, яке я зробив, - раптом сказав Грег, говорячи швидко, його голос тремтів від нервування. - Я сфотографував нову машину, і...

- Машина повністю розбита, - перебила його місіс Бенкс. Сидячи на краєчку розкладного стільця, вона потирала пальці, обводячи обручку по колу. Вона завжди так робила, коли нервувала.

- Я рада, що ви, хлопці, не бачили цього, - її голос застряг у горлі. Потім вона додала: - Це диво, що він не постраждав гірше.

- Це фото... - знову почав Грег.