Роман юрби

Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову стоїть перед вікном і дивиться на вулицю, а посеред вулиці стоїть ряба Надька з таксистихою і щось гаряче обговорюють – чи не про неї мова? “Господи, – стукнула вона кулаком об кулак і пішла нервово кімнатою, – яка ж я дурна, яка дурна! Знову сіла, заплющилася й побачила Льоньку, як той моторно махає сокирою, як той біжить із порожніми відрами, а потім і з повними, як вологий вітер гуляє навколо і б’є в обличчя, і мружить кружала води в тих відрах – якось так дивно він, тобто Льонька, на неї тоді позирнув! Ні, це вона вигадує, ніяк на неї не дивився. Броня навіть подумала, що треба їй зайти до Тоськи, бо між ними ніби й справді пробігла кішка, треба все вияснити, щоб замовкли оті рябі й таксистихи, бо інакше вона тут, удома, збожеволіє. Рішуче вдяглася (в нутрі тенькнуло: “А що як зустрінуся з Льонькою?”). Ну й що, хай і зустрінеться: чи між ними щось коли було і чи ж що є? Колись, правда, він спробував до неї пристати, всього раз, але так і не зачепив, чи ж і те брати до уваги? Броня рішуче вийшла надвір, зачинила хату й подалася до сусідки, долаючи в душі спротив і лячне бажання повернутися, знову втекти в хату. Ряба Надька й таксистиха, побачивши її, миттю замовкли; вона привіталася, але пащекухи ледь-ледь кивнули, тільки дивилися круглими очима, ніби хотіли її тими очима з’їсти. Броня увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога – Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися – та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.

– Можна до тебе? – видихла зрештою.

– Чого ж не можна, заходь, – сказала Тоська не зовсім люб’язно.

– Не знаю, як його й сказать, – несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. – Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

– Що ж вона такого наговорила?

– Мені аж казать стидко, – затараторила раптом Броня. – Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так... ну, я не знаю, як це сказать таке... на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

– Що ж вони плетуть? – строго спитала Тоська.

– Та кажуть, ніби я твого Льоньку... Ну, ніби я його в тебе... ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема

– Так уже й нема, – відвернулася від неї Тоська.

– А таки нема, – згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

– Бач, може б, і я таке подумала, – мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. – Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала.. Може, й забрала б, коли б він пішов, – сказала згорда. – А то не проста вєщ...

– Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст – суперниця нікчемна

– Може, й не зманювала, – холодно сказала Тоська – Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.

Броня вражено встала Була бліда й перелякана.

– То це ти мене виганяєш з хати?

– Може, й виганяю, – подивилася на вікно Тоська. – Нічого тут ходити й чужих чоловіків зманювати... Права чи винувата, а ти мені до чоловіка баньок не лупи! Може, десь він тебе й помнув трохи – це така в них, у кнурів, поведенція, то це ще не значить, що можеш його зманювать, бігаючи до нас.

У Броні бризкнули з обличчя сльози, вона притьма кинулась у двері.

– Кляча чортова! – люто проказала їй у спину Тоська. – Не такій, як ти, чоловіків зманювать!

Броня вискочила з хвіртки і аж одубіла; просто перед нею стояли ряба Надька, таксистиха, Магаданша, яка вже, мабуть, помирилася з рябою Надькою, і Людка – дивилися на неї на всі очі. Там за спиною раптово рвонув із буди собака і забрехав.