Роман юрби

– Чого це ти плачеш, Бронь? – солодко спитала Людка. – Може, з подружкою своєю посварилася?

9

Льонька розминувся з Бронею навмисне. Він вчасно побачив її на вулиці й різко звернув під Просиновську гору. Потім зайшов у кущі й перечекав, поки вона пройде. Ось вона з’явилася в проймі вулиці, й він мав змогу придивитися до неї пильніше. Була струнка і ще молода, принаймні куди принадніша за Тоську, Тоська була карячкувата, а ця довгонога, хоч ноги мала й захуді. Коли Тоська йшла, то ніби котилася, а ця пливла по землі ніби пава. Досі Льонька уваги на Броню і справді не звертав, хіба що одного разу під мухою, коли Броня бігла до Тоськи на баляндраси, він її біля хвіртки прихопив, але вона так його відштовхнула, що він ледве не впав. Потому побачив її червоне, обурене обличчя і добродушно кліпнув повіками.

– Не сердься, Бронь, – пробелькотів. – Я по-сусідському.

– Ще раз зачепиш, – сказала гостро, – Тосі розкажу! – Але Тосці про це розповіла не вона, а він, бо чогось та до нього з цією Бронькою причепилася, чогось нею очі витикала, чогось пащекувала про неї. Окрім того, за кілька хвилин до цього він перестрів Шурку Хаєцького, і той, мигаючи білими повіками і недоречно гигикаючи, сказав йому:

– Тут про тебе, ги-ги, баби ляси точать. Ну, що ти ту Броньку, ги-ги, причавив. Я сам думав, ги-ги, коло неї покрутиться, але боюся старих дів, ги-ги! А вона шо – те?

– Пошов ти! – огризнувся Льонька і рушив, у розмову не вступаючи.

– Та я до тебе, як до друга, Льонь, – улесливо сказав Шурка, ступаючи за ним. – Я, знаїш, бабник опитний. А до тої Броньки побоявся б лізти. Ще по мармизі вріже!

– А вріже! – сказав Льонька

– О, це вже знаїш! – почухмарив потилицю Шурка. – Значить, баби правду брешуть?

– Пошов ти! – знову огризнувся Льонька.

Шурка не “пошов”, а став серед вулиці й знову зачухмарив потилицю. Хмикнув, сьорбнув носом, а тоді подавсь у бік зворотній, власне, у бік зворотній він, Шурка до цього йшов. Минув гурток бабів, насталивши вуха, і виразно почув: “Льонька, Бронька, Тоська”. “Ну да, – подумав споквола Шурка, – а може, вона справді – те?” Він знову хмикнув, почесав неголену щоку, ніби вже дістав ляпаса, і тут уздрів Броню, яка йшла вулицею. Обкинув її поглядом і знову йому здалося, що цієї дівчини йому ліпше не чіпати, тобто не підлазити до неї, та не така вже й молода вона була Шурка покліпав білими повіками і рушив до парку, бо там він призначив побачення з такою, котра ляпасів йому ніколи й не подумає давати. Втретє хмикнув і про Броню щасливо забув...

Зате не забув про неї Льонька. Видерся на Просиновську гору і подався Пушкінською. В голові в нього сидів кілочок, а вологий вітер хльостав в обличчя, якось чудно збуджуючи. І він, Льонька, відчув, що наповнюється й цією осінню, і вологим вітром, і запахом жовтого листу, і неспокоєм дня, і тим, що в нього в кишені є два карбованці, що він, коли пощастить купити, може випити цілу пляшку вина, а вже тоді напевне щось придумає, бо коли він тверезий, голова в нього тупа й порожня. Однак почав думати й зараз, бо вже трохи сп’янів од вітру й того, що власна жінка почала чомусь закидати йому цю Броньку; від того, що про нього думають, ніби він може когось спокусити, та й Шурка подумав, ніби в нього з Бронею щось закрутилося, – все це дивно й глибоко хвилювало Льоньку; він ішов, зімруживши очі, й бачив перед собою обох: жінку свою і її подругу, і несвідома гордість наповнювала йому груди. А що, – сказав подумки, – не можу я їх обох?” Але він знав інше: Тоська тільки тому така до нього поблажлива, бо й сама не вірить, що він з Бронею щось мав; більше того, цю “пушку” вона сама на вулиці й пустила. Отут уже Льонька не все тямив, отут уже, аби зрозуміти, треба було б Льонці чогось гаряченького ковтнуть.