Рубінова книга

— Ну, років спливло не так уже й багато, — зауважила мама.

— Сімнадцять.

— Шість, — заперечила мама, і це прозвучало трохи ображено. — Ми бачилися на похороні мого батька. Але ти, ймовірно, призабув.

Вона подивилася на містера Джорджа.

— Ви наглянете за нею?

— Місіс Шеферд, я вам обіцяю, що Ґвендолін буде в нас, як У Бога за пазухою, — кинув містер Джордж. — Довіртеся мені.

— Це мені тільки й лишається, — мама забрала свою руку в містера де Віллерза й перекинула сумку через плече. — Можу я ще раз коротко переговорити з дочкою сам на сам?

— Звісно, — відповів Фальк де Віллерз. — У сусідній кімнаті тобі ніхто не завадить.

— Краще надворі, — сказала мама.

Містер де Віллерз підвів брови.

— Ти боїшся, що ми підслуховуватимемо і підглядатимемо через дірки в портретах? — засміявся він.

— Мені просто потрібне свіже повітря, — відповіла мама.

Під цей час доби сад був закритий для публічного огляду. Кілька туристів, озброєних величезними фотоапаратами, із заздрістю дивилися, як мама відмикає ключем двометрові ковані ґрати і знову замикає їх за собою.

Я була просто в захваті від розкоші квітучих клумб, соковитої зеленої трави і квіткового аромату, що ширився в повітрі.

— Це була чудова ідея, — сказала я. — Мені здалося, що я вже перетворилася на якогось хробака. — Я жадібно підставила обличчя сонцю, котре як на початок квітня надто припікало.

Мама сіла на тикову лавку і потерла рукою чоло — дуже схоже на леді Арісту, хіба що мама не здавалася при цьому такою старезною.

— Це справжній кошмар, — мовила вона.

Я сіла на лавку поряд.

— Атож. І хто б міг думати! Ще вчора вранці все було як завжди, а потім раптом… У мене таке відчуття, що моя голова зараз лусне: стільки інформації їй за одним махом доводиться перетравити. Тисячі дрібниць, які не хочуть узгоджуватися між собою.

— Мені страшенно шкода, — сказала мама. — Я б так хотіла позбавити тебе від усього цього.

— Що ти такого тоді накоїла, що вони всі на тебе вогнем дихають?

— Я допомогла Люсі й Полу втекти, — відповіла мама. Вона швидко озирнулася, наче прагнучи переконатися, що нас ніхто не чує. — Деякий час вони ховалися в нас у Даремі. Але ті, звичайно, це пронюхали. І Люсі з Полом довелося тікати.

Я подумала про те, що дізналася за сьогоднішній день, — і раптово зрозуміла, де моя кузина.

Паршива овечка нашої сім'ї жила не десь у джунглях Амазонки серед тубільців або в якому-небудь монастирі Ірландії, як ми з Леслі малювали собі в дитинстві.

Ні, Люсі й Пол були в абсолютно іншому місці.

— Вони зникли в минулому разом із хронографом, еге ж?

Мама кивнула.

— Врешті-решт вони не мали вибору. Але для них це було важке рішення.

— Чому?

— Не можна забирати хронограф зі свого часу. Зробиш так — і вже не повернешся назад. Хто забирає хронограф У минуле, той там і залишається.

Я глитнула.

— Яка ж повинна бути причина, щоб зважитися на таке? — тихо запитала я.

— Вони зрозуміли, що в сьогоденні для них і хронографа надійного притулку немає. Вартові вистежили б їх як не тепер, так у четвер, у будь-якому куточку світу.

— А чому вони його поцупили, мамо?

— Вони хотіли завадити… замкнутися колу крові.

— Що станеться, якщо коло крові замкнеться? — Боже мій, якщо мене послухати, я висловлююся точно, як хтось із них! Коло крові. Далі, напевно, розмовлятиму віршами!

— Послухай, люба, часу в нас обмаль. Навіть якщо вони зараз стверджують зворотне — вони намагатимуться залучити тебе до виконання своєї місії. Ти їм потрібна, щоб замкнути коло та розкрити таємницю.

— У чому ж полягає таємниця, мамо? — У мене було таке відчуття, що це питання я ставила вже тисячу разів. У моїй душі все нуртувало.

— Я знаю так само мало, як і інші. Можу лише припускати. Таємниця могутня, вона дасть тому, хто зможе нею скористатися, величезну владу. Але влада в руках не тих людей дуже небезпечна. Люсі й Пол вважали, що саме тому таємницю не слід розкривати. Через це вони принесли величезну жертву.

— Це я зрозуміла. Я тільки не зрозуміла чому.

— Можливо, деякі люди там, у будинку, керуються лише власними науковими міркуваннями, але наміри інших не такі безкорисливі. Я знаю, що вони ні перед чим не зупиняться, аби досягти своєї мети. Нікому з них не довіряй. Нікому, Ґвендолін.

Я зітхнула. Нічого корисного вона мені так і не сказала.

Перед огорожею саду загув двигун, потім до головної брами під'їхав автомобіль. Хоча машинам тут їздити не дозволялося.

— Уже час, Ґрейс! — крикнула від хвіртки леді Аріста.

Мама підвелася.

— Ох і чудовий вечір буде сьогодні. Крижані погляди Ґленди, напевно, заморозять їжу на столі.

— Чому акушерка виїхала саме сьогодні? І чому ти не народила мене в пологовому будинку?

— Хай облишать бідолашну жінку в спокої.

— Ґрейс! Та ходи вже! — Леді Аріста постукала шпичаком парасольки по кованих ґратах.

— Боюся, перепаде тобі зараз на горіхи, — сказала я.

— У мене серце крається, коли я думаю, що мушу залишити тебе саму.