Рубінова книга

Як прикро, що така прекрасна зовнішність дісталась абикому.

— Все підготовлено, — мовив містер Джордж і підморгнув мені. — Машина часу до старту готова.

Хлопчик-привид Роберт боязко помахав мені рукою. Я помахала у відповідь.

— Ну, тепер ми в повному складі, — оголосив містер де Віллерз. — Тобто Ґленда і Шарлотта з нами попрощалися. Вони просили передати щирий привіт.

— Авжеж, готовий битися об заклад, — пробурчав доктор Вайт.

— Бідолашна дівчинка! Два дні фантомних болів — тут, звичайно, приємного мало, — кругле обличчя містера Джорджа співчутливо витягнулося.

— І до того ж ця мати, — пробурмотів доктор Вайт, гортаючи принесені місіс Дженкінс акти. — І за що така кара бідолашній дитині?!

— Місіс Дженкінс, що там у мадам Россіні з гардеробом Ґвендолін?

— Вона саме щойно… Я зараз дізнаюся. — Місіс Дженкінс знову шмигнула у двері.

Містер Джордж енергійно потер руки.

— Ну що ж, можна починати!

— Але ви ж не наражатимете її на небезпеку? — розхвилювалася мама, звертаючись до містера Джорджа. — Ви ж не будете її вплутувати в цю справу?

— Звісно, ми її не вплутуватимемо, — кинув Ґідеон.

— Ми зробимо все, щоб захистити Ґвендолін, — запевнив містер Джордж.

— Ми не можемо тримати її осторонь, Ґрейс, — сказав містер де Віллерз. — Вона — частина цієї справи. Треба було спочатку тобі думати, перш ніж починати цю безглузду гру в хованки.

— Крім того, завдяки вам дівчина абсолютно не підготовлена і гадки ні про що не має, — докинув доктор Вайт. — Що, звісно, незмірно ускладнює нашу місію. Але, можливо, це і входило у ваші наміри.

— У мої наміри входило захистити Ґвендолін від небезпеки, — відказала мама.

— Я сам, один, вже досить багато зробив, — сказав Ґідеон. — І можу сам довести цю справу до кінця.

— На це я і сподівалася, — кинула мама.

«Я можу сам довести цю справу до кінця». Ой леле! Я насилу втрималася від сміху. Це прозвучало як фраза з якогось дурнуватого бойовика, де головний герой, меланхолійно граючи м'язами, самотужки рятує світ, розправляючись із бойовим загоном із двохсот ніндзя, з флотилією ворожих космічних кораблів або ж із цілим селом озброєних сокирами харцизяк.

— Ми подивимося, на які завдання вона придасться, — сказав містер де Віллерз.

— У нас є її кров, — заперечив Ґідеон. — Більше нічого нам від неї не потрібно. Як на мене, вона може приходити сюди щодня й елапсувати — і всі будуть задоволені.

Як? Елапсувати? Це прозвучало як одне з тих слів, якими містер Вітмен мав звичай збивати нас з пантелику на уроках англійської. «В принципі непоганий інтерпретаційний підхід, Ґордоне, але наступного разу трохи більш елаборовано, будь ласка». Чи, може, він говорив: «елапсовано»? Дарма — і Ґордон, і я, і решта класу чули це слово вперше. Крім Шарлотти, зрозуміло.

Містер Джордж зауважив, який спантеличений у мене вираз обличчя.

— Під елапсуванням мається на увазі цільова вибірка твого ліміту переміщень, для чого ми за допомогою хронографа на кілька годин відправляємо тебе в минуле. Таким чином ми уникаємо неконтрольованих стрибків. — Він повернувся до решти. — Я впевнений, що з часом Ґвендолін ще вразить нас усіх своїм потенціалом. Вона…

— Вона дитина! — перебив його Ґідеон. — Вона ні про що й уявлення не має…

Кров ринула мені в обличчя. Ну що за нахабство! І як презирливо він на мене подивився! Цей тупий, пихатий… гравець у поло!

— Брехня, — мовила я. Ніяка я не дитина! Мені шістнадцять з половиною років. Стільки ж, скільки й Шарлотті. У моєму віці Марія-Антуанетта давно була заміжня (я це знаю не з уроків історії, а зі стрічки з Кірстен Данст, яку ми з Леслі дивилися на DVD)[24]. А Жанні д'Арк було взагалі п'ятнадцять років, коли вона…

— Ах ні? — Голос Ґідеона буквально випромінював насмішку. — І що ж ти знаєш, наприклад, з історії?

— Чимало. — Хіба я не заробила щойно п'ятірку по контрольній?

— Справді? Хто правив Англією після Ґеорґа І?

Я не мала ані найменшого поняття.

— Ґеорґ II? — мовила я навмання.

Ха! Вигляд у нього був розчарований. Начебто вгадала.

— А який королівський рід змінив Стюартів 1702 року і чому? От лайно!

— М-м-м… Цього ми ще не проходили, — відповіла я.

— О, все ясно, — Ґідеон обернувся до решти. — Вона нічого не знає з історії. Вона навіть два слова не зв'яже. Байдуже, куди ми перемістимося — вона впадатиме у вічі, як шолудивий пес. Окрім того, вона геть не розуміє, про що йдеться. Добра з неї, як з козла — ні вовни, ні молока, навіть більше — вона б створила загрозу всій нашій місії!

Що? Це я два слова не зв'яжу? Мені саме спало на думку кілька дошкульних лайок, які я могла б кинути йому просто в обличчя!

— Я думаю, ти досить ясно висловив свою думку, Ґідеоне, — зауважив містер де Віллерз. — Зараз було б цікаво дізнатися, що про все це скаже сам граф.

— Ви не можете цього зробити. — Це була мама. Її голос пролунав раптом якось глухувато.