Рубінова книга

— Золоте хлопченя. Потонуло в басейні на дні народження у знайомих, можеш собі уявити. — Місіс Дженкінс заходилася рахувати на пальцях. — Ось уже як вісімнадцять років тому. Бідолашний доктор.

Бідолашний Роберт. Але принаймні він не нагадував якогось потопельника. Деякі привиди розважалися: з'являлися в тому вигляді, в якому їх наздогнала смерть. На щастя, мені поки не зустрівся жоден привид зі стрілою в голові. Або зовсім без голови.

Біля одних дверей місіс Дженкінс зупинилася і постукала.

— Ми зараз зазирнемо до мадам Россіні. Вона повинна тебе виміряти.

— Виміряти? Навіщо?

Але кімната, куди мене ввела місіс Дженкінс, сама відповіла на моє запитання: це була швейна майстерня, і на тлі гір матеріалів, суконь, швейних машин, манекенів, ножиць і котушок з нитками мені посміхалася кругленька жінка з розкішною рудою шевелюрою.

— Ласкаво просимо, — сказала вона з французьким акцентом. — Ти, мабуть, Ґвендолін. Я — мадам Россіні, я подбаю про твій гардероб. — Вона піднесла сантиметр догори. — Врешті-решт, ми ж не можемо відправити тебе в минулі часи у цій шахливій шкільній форрмі, n'est се pas[22]?

Я кивнула. Шкільні форрми, як вимовила мадам Россіні, були справді шахливі, хоч у якому столітті.

— Напевно, збіглася б купа народу, якби ти з'явилася на вулиці в такому вигляді, — правила вона далі й здійняла руки догори. Разом із сантиметром.

— На жаль, мусимо поквапитися, вони нас чекають нагорі, — сказала місіс Дженкінс.

— Я впораюся швидко. Зніми, будь ласка, куртку. — Мадам Россіні обвила сантиметром мою талію. — Чудово. А тепер стегна. Ах, наче юна саррна. Я думаю, що ми зможемо використати багато з того, що я пошила для іншої, може, хіба що подекуди перешиємо.

Під «іншою» малася на увазі, звісно, Шарлотта. Я задивилася на ніжно-жовту сукню з білосніжною мережаною облямівкою, що висіла на вішаку. Така сукня чудово вписувалася в гардероб героїв «Гордості й упередження»[23]. Шарлотті вона б неабияк пасувала.

— Шарлотта вища та стрункіша за мене, — зауважила я.

— Так, трохи, — відгукнулася мадам Россіні. — Макарронина. — Вона додала своїм звичаєм зайве «р», і я захихотіла. — Але це не проблема. — Вона поміряла мені шию і голову. — Для капелюхів і перрук, — пояснила вона. — Ах, як чудово задля різноманіття шити на бррюнетку. З ррудими доводиться весь час пильнувати, коли йдеться про колір. У мене вже багато років лежить чудовий відрізок із тафти, кольору заходу. Ти, напевно, перрша, кому він може пасувати!

— Мадам Россіні, будь ласка! — Місіс Дженкінс показала на годинник.

— Так-так, уже закінчую, — відказала мадам Россіні, бігаючи навколо мене зі своїм сантиметром і заміряючи все аж до кісточок. — Увесь час вони поспішають, ці чоловіки! Але мода і крраса не терплять поспіху! — Врешті-решт вона дружньо поплескала мене по спині і сказала: — До зустрічі, Лебедина Шийко!

У неї в самої, як я зауважила, шиї не було взагалі. Здавалося, що її голова лежить просто на плечах. Але вона була справді мила.

— До зустрічі, мадам Россіні!

У коридорі місіс Дженкінс майже перейшла на біг, і я насилу встигала за нею, хоча вона була на високих підборах, а я — у своїх зручних темно-синіх шкільних туфлях.

— Зараз будемо на місці. — Перед нами витягнувся черговий нескінченний коридор. Для мене було загадкою, як можна орієнтуватися в цьому лабіринті.

— Ви тут живете?

— Ні, в Ізлінґтоні, — відказала місіс Дженкінс. — Закінчую роботу о п'ятій і їду додому до чоловіка.

— А що каже ваш чоловік про те, що ви працюєте на Таємну Ложу, в підвалі біля якої стоїть машина часу?

Місіс Дженкінс засміялася.

— О, він не має ані найменшого уявлення. У трудовому договорі, який я підписала, є пункт про мовчання. Мені заказано розповідати — ні чоловікові, ні будь-кому ще — про те, що тут відбувається.

— Ще?.. — Напевно, в цих стінах розкладається тлін десятка язикатих секретарок.

— Інакше мене звільнять, — відповіла місіс Дженкінс, і це прозвучало так, ніби вона дуже про це шкодувала. — Все одно мені ніхто не повірить, — радісно докинула вона. — А мій чоловік і поготів. У бідолахи немає взагалі фантазії. Він думає, що я гарую у звичайнісінькій адвокатській канцелярії коло звичайнісіньких актів… О ні! Акти! — Вона зупинилася. — Я їх десь залишила! Доктор Вайт мене вб'є! — Вона нерішуче глянула на мене. — Ти впораєшся без мене на цих останніх метрах? За рогом ліворуч, потім другі двері праворуч.

— За рогом ліворуч, другі двері праворуч, без проблем.

— Ти просто скарб! — Місіс Дженкінс уже накивала п'ятами, аж залопотіло. Я не могла второпати, як це вона примудряється бігати на таких високих підборах. Ну, а я тепер цілком могла дозволити собі трохи перепочити на «останніх метрах». Розглянути розпис на стінах (вицвілий), постукати по лицарських латах (заіржавілі) і обережно провести пальцем по картинній рамі (запилюжена). Коли я повертала за ріг, до мене долинули голоси.

— Постривай, Шарлотто.