Рубінова книга

— Майже п'ятнадцять хвилин, — сказав він. — 3 тобою все гаразд, Ґвендолін? Ти добре почуваєшся?

Я кивнула.

— Тебе хтось бачив?

— Там нікого не було. Я не зрушила з місця, як ви і сказали. — Я простягнула містеру Джорджу ліхтарик і перстень. — Де моя мама?

— Вона нагорі з іншими, — відрубав містер де Віллерз.

— Я хочу з нею поговорити.

— Не переживай, ти з нею поговориш. Згодом, — мовив містер Джордж. — Але спершу… ох, просто не знаю, з чого почати. — Він просто сяяв. Чого це він так радів?

— Мого небожа, Ґідеона, ти вже знаєш, — сказав містер де Віллерз. — Те, що ти зараз переживаєш, трапилося з ним років два з гаком тому. Щоправда, підготовлений він був краще. Буде складно надолужити все те, що ти втратила за останні роки.

— Складно? Я сказав би, неможливо, — озвався доктор Вайт.

— Це взагалі не потрібно, — висловився Ґідеон. — Я сам з усім чудово впораюся.

— Подивимося, — сказав містер де Віллерз.

— Як на мене, ви недооцінюєте дівчинку, — зауважив містер Джордж і, повернувшись до мене, продовжив урочистим, майже патетичним тоном: — Ґвендолін Шеферд! Ти є частиноюпрадавньої таємниці. І настав час, коли тобі слід розкрити цю таємницю. Спочатку ти повинна дізнатися…

— Встигнемо з козами на торг, — перебив його доктор Вайт. — Може, вона й успадкувала ген, але це аж ніяк не означає, що їй можна довіряти.

— Або що вона взагалі розуміє, про що йдеться, — докинув Ґідеон.

Ага. Він, вочевидь, вважає, що я — тупоголова. Самовдоволений бовдур.

— Хтозна, які інструкції вона отримала від матері, — правив далі доктор Вайт. — І хто знає, від кого мати, своєю чергою, отримала інструкції. У нас залишився один хронограф, ми не можемо дозволити собі ще однієї помилки. Я хотів би вам про це просто нагадати.

У містера Джорджа був такий вигляд, ніби йому дали ляпаса.

— Можна також невиправдано все ускладнити, — пробурмотів він.

— Я зараз забираю її до себе в кабінет, — оголосив доктор Вайт. — Вибач, Томасе, але для пояснень час іще знайдеться.

При цих словах мене пройняв холодний піт. Останнє, чого я хотіла, — це плентатися слідом за доктором Франкенштейном у якусь процедурну.

— Я хочу до мами, — сказала я, і мені начхати було навіть на те, що я поводжуся, як маленька дитина.

Ґідеон презирливо клацнув язиком.

— Тобі нема чого боятися, Ґвендолін, — запевнив мене містер Джордж. — Нам потрібно тільки трохи твоєї крові, а крім того, доктор Вайт відповідає тепер за твій імунітет і здоров'я. На жаль, у минулому людей постійно підстерігали численні небезпечні збудники, з якими організм сучасної людини геть не знайомий. Все буде дуже швидко.

Чи розумів він, як жахливо це звучить? «Нам потрібно тільки трохи твоєї крові» і «Все буде дуже швидко»… — Мамочко моя!

— Але я… я не хочу залишатися на самоті з доктором Фран-кен… Байтом, — сказала я. Мені було фіолетово, чи вважає ця людина мене ґречною, чи ні. Крім того, він і сам не вирізнявся манерами. А щодо Ґідеона — хай він думає про мене все, що йому заманеться!

— Доктор Вайт аж ніяк не такий нелюд, як тобі може здатися, — сказав містер Джордж. — Ти справді не повинна…

— Ні, повинна! — пробурчав доктор Вайт.

Мало-помалу я закипала. Що він тут надумав собі, цей чванькуватий гусак? Нехай спочатку купить собі костюм нормального кольору!

— Стривайте! А що ви робитимете, якщо я відмовлюся? — прошипіла я і тут же побачила, як його люті очі за чорною оправою окулярів наливаються кров'ю.

«Ще той лікар, — подумала я. — Сам себе не може вилікувати».

Перш ніж доктор Вайт устиг придумати, що ж таке він зі мною зробить (моя фантазія моментально намалювала кілька неапетитних деталей), до розмови пристав містер де Віллерз.

— Я попрошу прийти місіс Дженкінс, — сказав він спокійним тоном. — Поки вона не з'явиться, з тобою побуде містер Джордж.

Я кинула на лікаря переможний погляд (глянути так було все одно що показати язика), але він мене проігнорував.

— За півгодини зустрічаємося нагорі у Драконячій залі, — підсумував містер де Віллерз.

Я не хотіла, але, виходячи, ще раз озирнулася на Ґідеона, щоб подивитися, чи помітив він мій тріумф над доктором Вайтом. Вочевидь, не помітив, адже витріщався на мої ноги. Мабуть, порівнював їх із Шарлоттиними.

Хай йому цур!.. Її ноги були довші й тонші. І вже точно без жодних подряпин, бо їй же не довелося сьогодні вночі повзати серед усілякого мотлоху навколо вительбушеного крокодила!

Кабінет доктора Байта скидався на звичайнісінький лікарський. І доктор Вайт, який одяг поверх костюма білий халат і ретельно мив руки, теж на вигляд був як звичайнісінький лікар. Хіба що маленький білявий хлопчик-привид поруч із ним трохи порушував звичну картину.

— Куртку геть, рукав догори! — мовив доктор Вайт.

Містер Джордж переклав:

— Будь ласка, Ґвендолін, зніми куртку і закоти, будь ласка, рукав.

Маленький привид спостерігав за всім цим з великою цікавістю. Коли я йому посміхнулася, він швидко сховався за спину доктора Байта, але за секунду виринув знову.

— Ти що, мене бачиш?

Я кивнула.

— Не дивитися! — гаркнув доктор Вайт, затягуючи мені руку джгутом.