Рубінова книга

— Я не боюся крові, — запевнила я. — Навіть власної.

— Інші мене не бачать, — сказав маленький привид.

— Я знаю, — відповіла я. — Мене звуть Ґвендолін. А тебе?

— Для тебе я, як і раніше, доктор Вайт, — мовив доктор Вайт.

— Мене звуть Роберт, — відказав привид.

— Дуже гарне ім'я, — посміхнулася я.

— Дякую, — відреагував доктор Вайт. — А в тебе дуже гарні вени. — Я майже не відчула уколу. Доктор Вайт обережно наповнив моєю кров'ю пробірку, потім дістав ще одну й теж наповнив.

— Вона розмовляє не з тобою, Джейку, — зауважив містер Джордж.

— Що?! А з ким же?

— З Робертом, — відповіла я.

Голова професора Байта сіпнулася догори. Вперше він подивився прямо мені в обличчя.

— Як?

— Ах, то пусте, — сказала я.

Доктор Вайт пробурчав собі під ніс щось нерозбірливе. Містер Джордж змовницьки мені посміхнувся.

У двері постукали. До кабінету зайшла місіс Дженкінс — секретарка у великих окулярах.

— Ага, ось нарешті й ви, — сказав доктор Вайт. — Томасе, ти можеш звільнити територію. Зараз нянею побуде місіс Дженкінс. Сядьте он там на стілець. Тільки не відкривайте рота.

— Як завжди, чарівний, — зауважила місіс Дженкінс, слухняно сідаючи на вказаний стілець.

— Скоро побачимося, — сказав мені містер Джордж, тримаючи перед собою пробірку з кров'ю. — Іду на заправку, — докинув він, посміхаючись.

— А де стоїть цей хронограф? І як він виглядає? — запитала я, коли за містером Джорджем зачинилися двері. — У нього можна залізти всередину?

— Остання персона, яка розпитувала мене про хронограф, за два роки його поцупила, — доктор Вайт витягнув голку з моєї руки і притиснув ваткою місце уколу. — Тому ти, звичайно, розумієш, що від відповіді я утримаюся.

— Хронограф украли?

Маленький хлопчик-привид Роберт енергійно закивав головою.

— Твоя чарівна кузина Люсі власноруч, — сказав доктор Вайт. — Я прекрасно пам'ятаю, як вона сиділа тут уперше. Вигляд у неї був так само невинний і простодушний, як у тебе зараз.

— Люсі мила, — сказав Роберт. — Вона мені подобається. — Оскільки він був привидом, то йому, напевно, здавалося, що Люсі він бачив востаннє тільки вчора.

— Люсі вкрала хронограф? Але навіщо?

— Звідки я знаю? Шизоїдні порушення структури особистості, напевне, — пробурчав доктор Вайт. — Очевидно, сімейна риса. Ці Монтрози — суцільні істерички. А в Люсі до того ж ще неабиякі кримінальні схильності.

— Докторе Вайт! — мовила місіс Дженкінс. — Правди в цьому нема ні крихти!

— Хіба ви не повинні тримати язик за зубами? — відказав доктор Вайт.

— Але якщо Люсі вкрала хронограф, то як він може бути тут? — запитала я.

— Атож, і справді як? — Доктор Вайт зняв джгут із моєї руки. — Є ще один, розумна ти голівонька. Коли ти востаннє робила щеплення від правця?

— Не знаю. Значить, є багато хронографів?

— Ні, тільки ці два, — відказав доктор Вайт. — Від віспи ти, очевидно, не щеплена, — він подивився на мою руку. — Якісь хронічні хвороби є? Алергія?

— Ні. І від чуми я теж не щеплена. І від холери. І від вітрянки, — я згадала про Джеймса. — А хіба від вітрянки взагалі можна зробити щеплення? Або від віспи? Один мій друг, гадаю, через це помер.

— А я не гадаю, — відповів доктор Вайт. — Вітрянка — це одна з форм віспи. І від віспи вже давно ніхто не вмирав.

— Мій друг теж помер дуже давно.

— А я думала, що вітрянка — це одна з форм кору, — докинула місіс Дженкінс.

— А я думав, що ми домовилися, що ви мовчатимете, місіс Дженкінс.

Місіс Дженкінс замовкла.

— Чому ви, власне, такі непривітні з усіма? — запитала я. — Ой!

— Всього лише маленький укол, — прокоментував доктор Вайт.

— Що це було?

— Ти зовсім не захочеш цього знати, можеш мені повірити.

Я зітхнула. Маленький привид Роберт і собі зітхнув.

— Він завжди такий? — запитала я у нього.

— В основному, — відповів він.

— У глибині душі він інший, — подала голос місіс Дженкінс.

— Місіс Дженкінс!

— Гаразд, гаразд.

— Для початку досить. До наступного разу я отримаю твій аналіз крові, і будемо сподіватися, що твоя чарівна мама принесе нам твою довідку про щеплення й медичну картку.

— Я зроду не хворіла. Я тепер щеплена від чуми?

— Ні. Це особливо нічого не дає. Тримається таке щеплення тільки півроку і має безліч побічних ефектів. Як на мене, тебе в жодному разі не треба посилати в чумний рік. Можеш одягнутися. Місіс Дженкінс відведе тебе нагору до решти. Я прийду за хвилину.

Місіс Дженкінс підвелася з місця.

— Ходімо, Ґвендолін. Ти звичайно, голодна, зараз буде обід. Місіс Меллорі приготувала яловичу печеню зі спаржею. Аж губи злипаються.

Я і справді була голодна. З'їла б навіть яловичу печеню зі спаржею, хоча вони не належали до моїх улюблених страв.

— Знаєш, власне кажучи, доктор — добра душа, — пояснила мені місіс Дженкінс дорогою нагору. — Хіба що приязно триматися йому важкувато.

— Певно, що так.

— Раніше він був геть інший. Веселий, завжди в гуморі. Він і тоді носив ці жахливі чорні костюми, але принаймні зі строкатими краватками. А тоді покинув білий світ його синок… ах, жахлива трагедія. Відтоді його як підмінили.

— Роберт.

— Точно, хлопчика звали Роберт, — сказала місіс Дженкінс. — Містер Джордж тобі про нього вже розповідав?

— Ні.