Рубінова книга

Тільки за кілька секунд я знайшла на ньому кнопку. Промінь ліхтаря вихопив книжкові полиці, камін (на жаль, згаслий і остиглий) та картину над ним. Картина була та сама: портрет мандрівника в часі в білій перуці, графа якогось там Тралялинського. Власне кажучи, в кімнаті бракувало лише кількох фотелів і маленьких столиків, а також — ну ще б пак! — зручної канапи, на якій я сиділа.

Містер Джордж сказав, що мені слід просто чекати, поки я перескочу назад. Можливо, я б так і зробила, якби канапа була тут. Але ж не завадить, якщо я вигляну за двері!

Я обережно просувалася вперед. Двері були замкнені. Можливо, я б цього й не знала, якби була канапа. Ну і хай. Добре, що мені вже не хотілося в туалет.

У світлі ліхтарика я обстежила кімнату. Можливо, десь знайдеться вказівка на рік, у який я потрапила. А що, як на стіні або на столі виявиться календар?

Письмовий стіл був завалений паперовими сувоями, книгами, розпечатаними листами і скриньками. Промінь світла вихопив каламар із гусячими пір'їнами. Я взяла в руки аркуш паперу. Він був цупкий і шорсткий на дотик. Написане на ньому було важко розібрати через силу-силенну закруток.

«Високошановний пане доктор, — було написано чорним по білому. — Вашого листа мені принесли сьогодні, він був у дорозі лише дев'ять тижнів. Можна тільки дивуватися з такої швидкості, якщо уявити, який довгий шлях подолав ваш цікавий звіт про стан у колоніях».

Я мимоволі посміхнулася. Цілих дев'ять тижнів, щоб доправити одного листа! А люди сьогодні нарікають на ненадійність британської пошти! Ну що ж, значить, я опинилася в часі, коли листи ще приносили поштові голуби. Або якісь равлики.

Я сіла за стіл і прочитала ще кілька листів. Досить нудно. Та й імена мені нічого не говорили. Потім узялася порпатися у скриньках. Перша, яку я відчинила, була набита печатками з майстерно вирізаними штемпелями. Я пошукала дванадцятикутну зірку, але там були тільки корони, монограми або просто рослинні візерунки. Дуже гарно. Я знайшла також воскові свічки для запечатування всіх кольорів, навіть золоті та срібні.

Наступна скринька була замкнена. Може, в котрійсь із шухляд знайдеться ключ? Цей пошук скарбів захоплював чимраз дужче. Якщо в скриньці виявиться щось гарненьке, я прихоплю це з собою. Тільки для перевірки. З кексом же вийшло. Принесу Леслі маленький сувенір, це ж, напевно, не заборонено?

У шухлядах столу я знайшла ще пір'їни й каламарі, листи, акуратно вкладені в конверти, стос паперу для нотаток, щось типу кинджала, ятаган і — ключі.

Сила-силенна ключів усіляких форм і розмірів. Леслі була б у захваті! Можливо, в цій кімнаті до кожного ключа був замок, а за кожним замком ховалася маленька таємниця. Або скарб.

Я перевірила кілька ключів, які бодай трохи скидалися на ключ від скриньки. Але жоден із них не підійшов. Шкода. Ймовірно, там були коштовні прикраси. Може, забрати з собою всю скриньку цілком? Але ж вона не влізе у внутрішню кишеню моєї куртки.

У наступній коробці лежала люлька. Вишукана, з майстерним різьбленням, можливо, зі слонівки, але для Леслі не зовсім те. Може, принести їй одну з печаток? Або гарний кинджал? Або котрусь із книжок?

Звісно, я знала, що красти не можна, але тут був винятковий випадок. Я вважала, що маю право на деяку компенсацію. Крім того, мені треба було перевірити, чи можна взагалі переносити предмети з минулого в сьогодення. Я не відчувала жодних докорів сумління, і це було дивно, бо я й сама щоразу обурювалася, коли Леслі у відділі делікатесів «Герродса» брала більше одного шматочка на пробу задарма або (як недавно в парку) зривала квіточку з клумби.

От тільки вибрати я не могла. Кинджал виглядав найціннішим. Якщо камені в його ручці не підробка, то це точно справжнє багатство. Проте навіщо Леслі кинджал? Печатка їй точно сподобається більше. Але яка?

Нічого вирішувати мені не довелося, бо в животі знову виник коловорот. Коли письмовий стіл почав розпливатися перед моїми очима, я схопила першу-ліпшу річ.

Я м'яко приземлилася на ноги. Очі засліпило яскраве світло. Я швиденько опустила ключ, який схопила в останню секунду, в кишеню до телефону й озирнулася. Все було таке саме, як недавно, коли ми з містером Джорджем сьорбали чай. Кімнатою розпливалося приємне тепло від полум'я в каміні.

Але містер Джордж був уже не сам. Вони з Фальком де Віллерзом і непривітним сірим доктором Байтом (і з маленьким білявим хлопчиком-примарою) стояли посеред кімнати і тихо гомоніли. Ґідеон де Віллерз недбало сперся спиною на шафу з книжками. Він перший мене побачив.

— Привіт, Венді, — мовив він.

— Ґвендолін, — виправила я. Мамо рідна, це ж не так важко запам'ятати. Я ж не називаю його Ґізбертом.

Троє інших здригнулися і, обернувшись, дивились на мене. Доктор Вайт — примруживши очі і з недовірою, містер Джордж — із явною радістю.