Рубінова книга

Я подивилася на Шарлотту. Вона, як і раніше, не відривала погляду від підлоги. Тітка Ґленда заплющила очі й знесилено відкинулася на спинку канапи. Вигляд у неї був такий, ніби в неї теж страшенно заболіла голова. Моя бабуся, навпаки, дивилася на мене так, начебто бачила вперше. Можливо, що так воно й було.

Маленький хлопчик знову визирав з-за спини доктора Вайта своїми величезними очима. Бідолашний, бідолашний хлопчина. Злісний старий шкарбун за весь цей час жодного разу до нього не заговорив, він сприймав його як порожнє місце.

— Побачимося, люба, — сказала мама.

Містер Джордж узяв мене за руку й підбадьорливо посміхнувся. Я боязко посміхнулася у відповідь. Мені він чомусь подобався. Принаймні він був найприязнішим з-поміж усіх. І, здається, єдиним, хто нам вірив.

Проте мені дуже не хотілося залишати маму саму. Коли двері за нами зачинились і ми опинилися в коридорі, я мало не заревіла: «Хочу до мами!» — але якось зуміла себе опанувати.

Містер Джордж відпустив мою руку і рушив уперед, спочатку тим же шляхом, яким ми сюди прийшли, потім через одні з дверей в інший прохід і далі сходами вниз, потім через ще одні двері ще в один прохід — це був справжнісінький лабіринт. І хоча до загального стилю більше пасували б смолоскипи на стінах, коридори освітлювали сучасні лампи, майже такі ж яскраві, як денне світло.

— Спочатку здається, що тут легко заблукати, але за деякий час звикаєш, — зауважив містер Джордж.

Ми рушили знову сходами, цього разу їх було багацько, широкими кам'яними крученими сходами, які, здавалося, глибоко вгвинчувалися в землю.

— Тамплієри вимурували цю будівлю у XII столітті, до них тут були римляни, а ще раніше кельти. Для них усіх це було священне місце, в якому досі нічого не змінилося. Кожен квадратний сантиметр — якийсь незвичайний, ти відчуваєш? Неначе від цього клаптика землі виходить якась особлива сила.

Нічого такого я не відчувала. Навпаки, я була як сонна муха, не чула рук і ніг. Усе через те, що сьогодні вночі я не виспалася.

Сходи скінчились, і ми різко взяли праворуч, аж раптом налетіли на якогось хлопця. Ще трохи — і ми б у нього врізалися.

— Отакої! — вигукнув містер Джордж.

— Містере Джордж!

У хлопця було довге кучеряве волосся, що діставало йому майже до плечей, і зелені очі, такі яскраві, ніби він мав контактні лінзи. І хоча ні його очей, ні його волосся я раніше не бачила, я впізнала його відразу. І голос його я б теж упізнала всюди. Це був незнайомець, якого я бачила під час моєї останньої мандрівки в часі.

Точніше кажучи, це був юнак, якого цілувала схожа на мене дівчина, коли я ховалася за гардиною і не вірила своїм очам.

Я могла тільки стояти й ошелешено на нього витріщатися. Спереду і без перуки він мав вигляд у тисячу разів кращий. Я геть забула, що зазвичай нам із Леслі не подобалися хлопці з довгим волоссям (Леслі гадала, що хлопчаки відрощують волосся тільки для того, щоб заховати свої відстовбурчені вуха).

Він здивовано відповів на мій погляд, потім окинув мене очима з голови до ніг і запитально подивився на містера Джорджа.

— Ґідеон, це Ґвендолін Шеферд, — коротко зітхнувши, кинув містер Джордж. — Ґвендолін, це Ґідеон де Віллерз.

Ґідеон де Віллерз. Гравець у поло. Інший мандрівник у часі.

— Привіт, — ввічливо сказав він.

— Вітаю. — Чому в мене раптово охрип голос?

— Як на мене, вам іще доведеться познайомитися ближче, — містер Джордж нервово реготнув. — Можливо, Ґвендолін — це наша нова Шарлотта.

— Що? — Зелені очі знову пильно мене обдивилися, цього разу — обличчя. Я могла тільки нерозумно витріщатися у відповідь.

— У цій історії сам чорт ногу зломить, — відказав містер Джордж. — Ви краще йдіть у Драконячу залу, там ваш дядько все вам пояснить.

Ґідеон кивнув.

— Я саме туди йду. Побачимося, містере Джордж. До побачення, Венді.

Хто така Венді?

— Ґвендолін, — виправив містер Джордж, але Ґідеон уже повернув за ріг. Його кроки затихли на сходах.

— У тебе, звичайно, купа питань, — сказав мені містер Джордж. — Спробую найповніше на них відповісти.

Я була страшенно рада, що нарешті можна було сісти, і залюбки витягла ноги. Приміщення архіву виявилося дуже затишним, хоча і містилося у підвалі глибоко під землею і не мало вікон. У каміні палахкотів вогонь, стіни були заставлені шафами й книжковими полицями, куди не кинь оком, скрізь стояли фотелі з високими спинками, ніби припрошуючи сісти, а під стіною прилаштувалася широка канапа, на якій я зараз сиділа. Коли ми увійшли, з-за письмового столу підвівся незнайомець; молодший на вигляд, він кивнув містерові Джорджу і мовчки вийшов з кімнати.

— Він що, німий? — запитала я про перше, що спало на думку.

— Ні, — відказав містер Джордж. — Але дав обітницю мовчання. Найближчі чотири тижні він не розмовлятиме.

— А нащо це йому?

— Це ритуал. Адепти повинні витримати цілу низку перевірок, перш ніж їх приймуть у наше Зовнішнє Коло. Вони повинні довести нам, що вміють мовчати. — Містер Джордж посміхнувся. — Мабуть, ти справді вважаєш нас якимись диваками, еге ж? На ось, візьми кишеньковий ліхтарик. Почепи його собі на шию.