Рубінова книга

Спершу нас повели вгору сходами, а відтак нескінченним коридором, який раз по раз повертав на 45 градусів і часом піднімався на кілька сходинок угору, а часом опускався вниз. Із нечисленних вікон, які ми проминали, розгортався щоразу інший вигляд: іноді в око впадав великий сад, іноді — ще якийсь будинок або маленький внутрішній дворик… Це був нескінченно довгий шлях, десь вистелений паркетом, а десь — кам'яною мозаїкою, і дорогою ми проходили багато замкнених дверей і нескінченні ряди стільців попід стінами, олійні картини у рамках і шафи, повні порцелянових статуеток і книг у шкіряних палітурках, статуї і лицарські обладунки. Здавалося, ніби ми опинилися в якомусь музеї.

Тітка Ґленда всю дорогу скоса поглядала на маму. Мама, зі свого боку, вперто легковажила сестричку. Вона була біла як стіна і вигляд мала неабияк напружений. Мені час від часу хотілося схопитися за її руку, але тоді б тітка Ґленда помітила, що я страшенно боюся, а цього мені хотілося найменше.

Ми ніяк не могли перебувати в тому ж таки будинку — за моїми відчуттями, ми пройшли щонайменше ще три. Нарешті містер Джордж зупинився і постукав у якісь двері.

Зала, до якої ми зайшли, була обшита темними дерев'яними панелями, десь як наша їдальня. Стеля теж була з темного дерева, майже скрізь оздоблена майстерним, подекуди розмальованим різьбленням. І меблі були темні й грубезні. Все це мало б справляти похмуре і гнітюче враження, але з високих вікон на протилежній стіні зали лилося денне світло і було видно квітучий сад. У сонячному промінні за садовим муром мінилася Темза.

Але не тільки вигляд з вікна і денне світло милували зір — різьблення теж випромінювало щось радісне, дарма що деякі пики й черепи наганяли дрижаки. Було таке відчуття, що стіни живі. Леслі була б у захваті, якби їй дозволили пообмащувати всі рожеві бутони (геть як справжні на вигляд!), архаїчні візерунки і смішні голови звірів і з'ясувати, чи не приховують вони, бува, якусь таємну машинерію. Тут були крилаті леви, соколи, зірки, сонця й планети, дракони, єдинороги, ельфи, феї, дерева й кораблі — один образ живіший за інший.

Але найбільше враження справляв дракон над нашими головами, який наче ширяв попід стелею. Від його шпичастого кінчика хвоста до великої лускатої голови було щонайменше метрів сім. Я не могла відвести від нього очей. Який він був гарний! Захопившись, я майже забула, навіщо ми сюди прийшли.

І що ми в цій залі не самі.

Варто нам було зайти, як усі присутні застигли, мов громом вражені.

— Схоже, в нас виникли труднощі, — сказав містер Джордж.

Леді Аріста, що стояла біля вікна рівна, як свічка, здивовано запитала:

— Ґрейс! Хіба ти не мала бути на роботі? А Ґвендолін — у школі?

— Ми б залюбки, матусю, — відказала моя мати.

Шарлотта сиділа на якійсь канапі під чудовою русалкою, у вирізьбленому хвості якої (він грав усіма відтінками синього й блакитного) можна було розгледіти кожну лусочку. До широкого каміна поруч із канапою притулився чоловік в елегантному чорному костюмі і в окулярах із чорною оправою.

Навіть краватку він мав чорну. Чоловік поглядав на нас вкрай лихим оком. За його піджак чіплялося хлопча років семи.

— Ґрейс! — З-за письмового столу підвівся довгий, як жердина, чоловік. Його хвилясте, сиве волосся падало на плечі левовою гривою. У чоловіка були світло-карі очі, що нагадували шматочки бурштину. Обличчя було значно молодше, ніж можна було припустити, дивлячись на волосся, і це було одне з тих облич, яке, раз побачивши, вже не забудеш: стільки чарівності було в ньому. Чоловік посміхнувся, аж зблиснули всі рівненькі білі зуби. — Ґрейс. Скільки літ, скільки зим ми з тобою не бачилися. — Він обійшов свій стіл і простягнув мамі руку. — Ти ані трохи не змінилася.

На мій подив, мама почервоніла.

— Дякую. Те саме можна сказати і про тебе, Фальку.

— Я посивів, — Фальк згорда махнув рукою.

— Як на мене, тобі пасує, — відказала мама. Агов! Вона що, фліртує з цим типом? Його усмішка стала ще ширшою, а потім він перевів бурштиновий погляд з мами на мене, і я була ладна крізь землю провалитися, відчуваючи, що мене уважно розглядають.

Ці очі справді були дивовижні. Вони могли належати вовку або дикому котові. Він простягнув мені руку.

— Я Фальк де Віллерз. А ти, мабуть, дочка Ґрейс, Ґвендолін. — Він міцно й щиро потиснув руку. — Перша на моїй пам'яті дівчина з Монтрозів, у якої не руде волосся.

— Колір волосся я успадкувала від батька, — сором'язливо мовила я.

— Може, перейдемо до справи? — озвався незнайомець у чорному біля каміна.

Фальк де Віллерз випустив мою руку і підморгнув мені.

— Будь ласка, — сказав він.