Рубінова книга

— Я й досі знаю це досконало.

Вона промовляла, а в мене мурашня бігла по тілу. Це нагадувало вірш, але було швидше заклинанням, що його бурмочуть у фільмах злі чаклунки, калатаючи у казані з димлячим зеленуватим варивом.

— Що це означає?

— Це не що інше, як акровірш, який склали схиблені на таємницях старі, прагнучи ще більше ускладнити складне, — зауважила мама. — 12 цифр, 12 мандрівників у часі, 12 самоцвітів, 12 тональностей, 12 поколінь, 12 кроків до створення філософського каменя…

— Філософський камінь? Що це?.. — Я замовкла і глибоко зітхнула.

Мені набридло ставити питання, які я не могла до кінця сформулювати, і з кожною відповіддю почуватися так, ніби тебе ще більше збили з пантелику.

Мама, здавалося, все одно не палала бажанням відповідати на питання. Вона дивилася у вікно.

— Тут взагалі нічого не змінилося. Здається, час завмер.

— Ти часто тут бувала?

— Іноді мій батько брав мене з собою, — відповіла мама. — Він був трішки щедрішим за матір. Навіть у тому, що стосувалося таємниць. Дитиною я залюбки приходила сюди. І згодом, коли Люсі… — вона зітхнула.

Якусь хвилю я боролася з собою, питати далі чи ні. Цікавість перемогла.

— Тітонька Медді сказала мені, що Люсі — теж мандрівниця в часі. Вона тому злиняла?

— Так, — відповіла мати.

— І куди вона подалася?

— Бозна-куди. — Мама знову провела рукою по волоссю.

Вона була явно схвильована, я не пам'ятала, щоб вона так нервувалася.

Якби я не так сердилася, мені було б її шкода.

Ми помовчали. Мама знову подивилася у вікно.

— Значить, я — Рубін, — сказала я за хвилю. — Це такий червоний, еге ж?

Мама кивнула.

— А який тоді камінь Шарлотта?

— Ніякий.

— Мамо, а чи немає в мене сестри-близнючки, про яку ти забула мені розповісти?

Мама повернулася до мене і посміхнулася.

— Нема, серденько.

— Ти впевнена?

— Абсолютно впевнена. Я була при твоєму народженні, ти забула?

Враз почулося, як звідкись чимраз швидше наближаються кроки. Мама випросталася і глибоко вдихнула. Разом із дамою в окулярах у бюро зайшла тітка Ґленда, а за нею — лисий підстаркуватий коротун.

Тітку Ґленду наче ґедзь укусив.

— Ґрейс! Місіс Дженкінс стверджує, нібито ти сказала…

— Справді, — сказала мама. — І в мене немає ані найменшого бажання марнувати час Ґвендолін на те, щоб змусити тебе визнати це. Я хочу негайно до містера де Віллерза. Ґвендолін слід зчитати на хронографі.

— Але це цілковита нісенітниця! — тітка Ґленда майже верещала. — Шарлотта…

— …Ще не перескочила, чи не так? — мама повернулася до маленького товстуна з лисиною. — Даруйте мені, знаю, що ми знайомі, але я не можу пригадати, як вас звати.

— Джордж, — мовив він. — Томас Джордж. А ви — молодша дочка леді Арісти, Ґрейс. Я добре вас пам'ятаю.

— Містер Джордж, — повторила мама. — Зрозуміло. Ви навідувалися до нас у Даремі, коли народилася Ґвендолін. Це Ґвендолін. Вона — Рубін, якого вам бракує.

— Це неможливо! — тітка Ґленда крикнула так, неначе на неї хто линув кип'ятком. — Це геть неможливо! У Ґвендолін неправильна дата народження. І взагалі, вона народилася на два місяці раніше, ніж треба було! Недорозвинене, недоношене дитятко! Ви тільки гляньте на неї!

Містера Джорджа не треба було припрошувати. Він не спускав з мене добрих світло-блакитних очей. Я намагалася відповісти на його погляд спокійно, намагаючись при цьому приховати своє зніяковіння. Недорозвинене, недоношене дитятко! У тітки Ґленди, схоже, клепки розсохлися. Я мала майже метр сімдесят зросту і груди другого розміру, що ось-ось розбухнуть до третього.

— Вчора вона перескочила вперше, — сказала мама. — Я тільки хочу, щоб з нею нічого не сталося. З кожним неконтрольованим переміщенням ризик зростає.

Тітка Ґленда знущально зареготала.

— Ніхто не сприйме цього серйозно! Знову жалюгідна спроба привернути до себе загальну увагу!

— Ох, стули пельку, Ґлендо! Я б нічого не хотіла так, як відійти від усього цього, лишивши твоїй Шарлотті невдячну роль об'єкта досліджень для схиблених на ізотериці псевдовчених і фанатичних любителів таємниць! Але не Шарлотта успадкувала цей клятий ген, а Ґвендолін! — Мамин погляд був сповнений люті та презирства. І це теж було для мене повним відкриттям у ній.

Містер Джордж засміявся собі під ніс.

— Ви явно не найкращої думки про нас, місіс Шеферд!

Мама знизала плечима.

— Ні, ні, ні! — тітка Ґленда сіла на найближчий стілець. — Я не готова і далі слухати цю нісенітницю. Вона навіть народилася не в той день! Окрім того, вона недоношена! — Аргумент щодо недоношеності здавався їй, очевидно, надто переконливим.

Місіс Дженкінс прошепотіла:

— Може, чашечку чаю, місіс Монтроз?

— Ох, відчепіться від мене зі своїм чаєм! — пирхнула тітка Ґленда.

— Хто-небудь хоче чаю?

— Ні, дякую, — відказала я.

Містер Джордж знову припав до мене своїми світло-блакитними очима.

— Ґвендолін, значить, ти вже перескакувала в часі?

Я кивнула.

— І куди, дозволь спитати?

— Туди ж, де я цієї миті і стояла.

Містер Джордж посміхнувся.

— Я мав на увазі, в який час ти перескочила?