Рубінова книга

— 1762. — Джеймс зухвало задер підборіддя. — Три тижні тому мені виповнився двадцять один рік. Я бучно відсвяткував цю подію зі своїми друзяками у Вайт-клубі, батько на честь дня народження сплатив усі мої карткові борги і подарував мені чудову руду кобилу. А потім у мене почалася ця безглузда гарячка, і мені довелося злягти. А коли я прокинувся, то виявив, що все змінилося, а одне зухвале дівчисько сказало мені, що я привид.

— Вибач, — сказала я. — Напевно, ти помер від цієї гарячки.

— Дурня! Це було легке нездужання, — сказав Джеймс, але в його погляді спалахнула невпевненість. — На думку доктора Берроу, малоймовірно, що я підхопив віспу від лорда Стейн-гоупа.

— Гм-м, — пробурмотіла я. Віспу треба буде поґуґлити.

— Гм-м. Що це означає — гм-м? — Джеймс глянув на мене бісом.

— Ох, це ти! — Леслі вискочила з туалету для дівчаток і кинулася мені на шию. — Ти налякала мене на смерть!

— Зі мною нічого не сталося. Перескочивши назад У часі, я опинилась у кабінеті місіс Каунтер, але там нікого не було.

— Шостий клас сьогодні на екскурсії в обсерваторії Грінвіча, — сказала Леслі. — О Боже, як я рада тебе бачити! Я сказала містеру Вітмену, що ти в дівчачому туалеті і що тебе буквально вивертає. Він відправив мене до тебе, щоб я забирала тобі волосся з обличчя.

— Огидно, — висловився Джеймс, затуляючи носа хустинкою. — Скажи оцій веснянкуватій, що дамі не годиться говорити про такі речі.

Я не звернула на нього уваги.

— Леслі, сталося щось дивне… Те, чого я не можу пояснити.

— Тут я тобі вірю, — Леслі тицьнула мені в руки мобільник. — Ось. Узяла його з твоєї шафки. Ти, не сходячи з місця, подзвониш матері.

— Леслі, вона на роботі. Я не можу…

— Зателефонуй їй! Ти вже тричі перестрибувала в часі, востаннє просто на моїх очах! Раптом узяла й зникла! Це було просто фа-дієз! Тобі треба негайно розповісти про це матері, щоб з тобою нічого не сталося! Будь ласка… — Що це, у Леслі на очах сльози?

— У веснянкуватої сьогодні, мабуть, драматичний день, — мовив Джеймс.

Я взяла мобільник і глибоко вдихнула.

— Будь ласка, — повторила Леслі.

Моя мама працювала в адміністрації госпіталю Барто-лом'ю[15]. Я набрала її номер і подивилася на Леслі.

Вона кивнула і спробувала посміхнутися.

— Ґвендолін? — мама, вочевидь, упізнала мій номер на своєму дисплеї. Її голос звучав стурбовано. Ще не було випадку, щоб я дзвонила їй зі школи. — Щось трапилося?

— Мамо… мені щось недобре.

— Ти захворіла?

— Не знаю.

— Ти, певно, підхопила грип, який зараз ходить. Знаєш що, йди-но додому і лягай у ліжко, а я спробую прийти сьогодні раніше. А потім я зроблю тобі свіжий апельсиновий сік і накладу компрес на горло.

— Мамо, це не грип, це гірше. Я…

— Мабуть, це віспа, — припустив Джеймс.

Леслі підбадьорливо дивилася на мене.

— Давай! — прошепотіла вона. — Скажи їй!

— Що там, люба?

Я вдихнула глибше.

— Мамо, я думаю, що я як Шарлотта. Я щойно була… Хтозна в якому часі. І сьогодні вночі теж… Власне кажучи, це почалося вчора. Я хотіла тобі сказати, але потім побоялася, що ти мені не повіриш.

Мама мовчала.

— Мамо? — Я глянула на Леслі. — Вона мені не вірить.

— Бо ти белькочеш казна-що, — пошепки відповіла Леслі. — Давай, спробуй ще раз.

Але це вже було ні до чого.

— Залишайся там, де ти є, — мовила моя мати не своїм голосом. — Чекай мене біля шкільних воріт. Я візьму таксі, одна нога тут, друга — там.

— А…

Але мама вже поклала слухавку.

— У тебе будуть клопоти з містером Вітменом, — сказала я.

— Мені до лампочки, — відказала Леслі. — Я дочекаюся твоєї матері. За білченя не переживай. Я його обдурю.

— Що я накоїла?

— Ти зробила все правильно, — запевнила мене Леслі.

Я розповіла їй — якнайдокладніше — про свою коротку мандрівку в минуле. Леслі припустила, що схожа на мене дівчина — одна з моїх попередниць.

Я була іншої думки. Не можуть двоє людей бути настільки схожі. Хіба що вони однояйцеві близнюки. На цю ідею пристала і Леслі.

— Атож! Як у «Подвійній Лоттхен»[16]! Я принагідно знайду нам DVD.

Мені хотілося вити. Коли нам з Леслі тепер вдасться, зручно вмостившись, переглянути DVD?

Таксі прибуло швидше, ніж я думала. Воно зупинилося біля шкільних воріт, мама відчинила дверцята.

— Сідай, — сказала вона.

Леслі стиснула мені руку.

— Хай щастить. І подзвони мені, як тільки зможеш.

Очі в мене закипіли слізьми.

— Леслі… дякую!

— Все гаразд, — відказала вона, теж намагаючись не розрюмсатися. Ми й на фільмах плакали на тих самих епізодах.

Я залізла до мами в таксі. І залюбки кинулась би їй на шию, але в неї було таке дивне обличчя, що я стрималася.

— Темпл, — кинула вона водієві. Потім підняла скло перегородки між водієм і заднім сидінням і таксі рвонуло з місця.

— Ти сердишся на мене? — запитала я.

— Ні. Звичайно, ні, моя люба. Це ж від тебе не залежить.

— Стопудово! В усьому винен цей довбонутий Ньютон… — спробувала пожартувати я. Але мамі було не до жартів.

— Ні, він не винен. Якщо взагалі хтось винен, то це я. Я сподівалася, що ця гірка доля нас мине.

Я дивилася на неї великими очима.

— Що ти маєш на увазі?