Рубінова книга

— Будь ласка, скажи мені, що це мені лише наснилося, — просичала Синтія.

— Це тобі наснилося, — слухняно сказала я. — Насправді містер Вітмен зовсім не чув, що ти його вважаєш «найсексуальнішим чоловіком»[14].

Синтія, застогнавши, опустилася за свою парту.

— О земле, розкрийся під моїми ногами і поглинь мене!

Я сіла на своє місце поруч із Леслі.

— Бідолаха досі червона мов рак.

— Я думаю, вона такою і залишиться до кінця школи. Ох, як незручно вийшло!

— Може, містер Вітмен тепер ставитиме їй кращі оцінки?

Містер Вітмен зиркнув на місце Шарлотти й замислився.

— Містере Вітмен? Шарлотта захворіла, — сказала я. — Я не знаю, чи телефонувала моя тітка до школи…

— У неї бігунка, — промекала Синтія. Мабуть, їй конче хотілося не бути єдиною, кого взяли на глузи.

— У Шарлотти поважна причина, — сказав містер Вітмен. — Її не буде, мабуть, кілька днів. Поки все… не нормалізується. — Він повернувся до дошки й написав на ній слово «Сонет». — Хто-небудь знає, скільки сонетів склав Шекспір?

— Що він має на увазі, коли каже «нормалізується»? — прошепотіла я на вухо Леслі.

— У будь-якому разі він мав на увазі не Шарлоттину бігунку, — шепнула мені у відповідь Леслі.

І мені так здалося.

— Ти його перстень із печаткою розгледіла? — шепотіла далі Леслі.

— Ні. А ти?

— Там зображена зірка. З дванадцятьма променями!

— Ну то й що?

— Їх дванадцять. Як у годинника.

— У годинника немає променів!

Леслі завела очі вгору.

— Чи ти не розумієш? Дванадцять! Годинники! Час! Мандри в часі! Я готова закластися, що… Ґвен?

— От лайно! — мовила я. У мене в животі знову все закрутилося.

Леслі в розпачі дивилася на мене.

— О ні!

Я теж була в розпачі. Розчинитися в повітрі на очах в однокласників — це було останнє, чого я хотіла. Тому я підвелась і посунула до дверей, притискаючи руку до живота.

— Мені здається, що я зараз виблюю, — сказала я містерові Вітмену і, не чекаючи відповіді, рвонула на себе двері та вивалилася в коридор. Я ще встигла почути, як містер Вітмен сказав:

— Напевно, комусь треба піти з нею. Леслі, можна тебе попросити?

Леслі кулею вискочила з класу і щільно зачинила за собою двері.

— Так, мерщій давай у туалет, там нас ніхто не побачить. Ґвен! Ґвен!

Обличчя Леслі розпливлось у мене перед очима, голос зазвучав ніби десь дуже далеко. А потім вона зникла.

Я стояла сама в коридорі з розкішними позолоченими шпалерами на стінах. Під ногами замість твердої плитки — дивовижний паркет, відполірований до блиску і майстерно змащений. Була, мабуть, ніч або пізній вечір, на стінах мерехтіли канделябри із запаленими свічками, а з розмальованої стелі звисали люстри, теж із пломінкими свічками. Навколо розливалося м'яке золотаве світло.

Моєю першою думкою було: «Супер, я не провалилася вниз». А другою: «Де тут можна сховатися, щоб мене ніхто не побачив?»

Адже в цьому будинку я була не сама. Знизу лунала музика, струнні інструменти. І голоси. Чимало голосів.

Рідний коридор третього поверху середньої школи Сент-Леннокса було не впізнати. Я спробувала пригадати, як розташовано кабінети. За мною були двері в наш клас, у кабінеті навпроти місіс Каунтер якраз проводила урок географії для шестикласників. Поряд розташовувалась лабораторна кімната. Якщо я туди просунуся крадькома, то мене принаймні ніхто не помітить після повернення.

З іншого боку, лабораторна кімната була, як правило, закрита, і, можливо, якщо я сховаюся там, то мені мало не здасться. Якщо я повернуся в замкнене приміщення, то доведеться переконливо пояснювати, як я там опинилася.

Але якщо я сховаюся в якомусь іншому приміщенні, то, повернувшись, матеріалізуюся з порожнечі перед цілим натовпом учнів і їхнім учителем. Оце й справді буде дуже складно пояснити.

Може, мені варто просто залишитися в коридорі та сподіватися, що я тут надовго не затримаюся? У попередні дві мандрівки в часі мене не було всього кілька хвилин.

Я притулилася до парчевих шпалер і почала нетерпляче чекати запаморочення. Знизу долинав гул голосів і сміх, я чула, як дзвенять келихи, потім знову заграли скрипки. Складалося враження, що внизу гуляє ціла купа народу. Може, і Джеймс був там. Зрештою, він колись тут жив. Я уявила собі, як він — з плоті й крові — танцює десь там, унизу, під музику скрипок.

Шкода, що я не можу з ним зустрітися. Але він навряд чи зрадів би, якби я розказала, звідки ми одне одного знаємо. Тобто знатимемо, через багато років після його майбутньої смерті.

Знала б я, від чого він помер, то могла б, може, його попередити. «Привіт, Джеймсе, 15 липня тобі на Парк-Лейн на голову впаде цеглина, тож цього дня краще сиди вдома».

Дивно, але Джеймс не знав, від чого він помер. Він узагалі не знав, що помер. Е-е-е… помре. Себто вже помер, але в майбутньому.

Що більше загадуєшся про мандри в часі, то складнішим усе це видається.