Рубінова книга

— Я просто не розумію, чому це моя ковдра кусається, а ковдра Мері така м'яка, — вів далі Клариссин голос. — Тут усе несправедливо. Бетті їде в село разом із леді Монтроз, а нам доводиться цілісіньке літо сидіти в цьому задушливому місті.

— Тобі справді слід було б менше скаржитися, Клариссо.

Я не могла не погодитися з другою жінкою. Ця Кларисса була просто якась тонкослізка.

Я почула, як вони обидві спускаються сходами, і полегшено зітхнула. Ледве встигла. А що зараз? Почекати в шафі, поки я не повернуся назад? Напевно, так буде надійніше. Зітхнувши, я схрестила руки на грудях.

У темряві за мною хтось заворушився.

Я застигла від жаху. О Боже, що це було?

— Клариссо, це ти? — запитали з білизняної полиці. Це був чоловічий голос. — Я проспав?

От лихо! Хтось справді спав у шафі. Що це за звичаї такі?

— Клариссо? Мері? Хто тут? — запитав голос, цього разу зовсім не такий заспаний. На полиці зашаруділо, і чиясь рука торкнулася моєї спини. Я не чекала, поки вона мене схопить відчинила дверцята шафи і рвонула геть.

— Стій! Стояти!

Я швидко глянула через плече. Із шафи слідом за мною вистрибнув хлопець у довгій білій сорочці.

Я помчала вниз сходами. Де ж мені сховатися? Кроки хлопця з шафи лунали за моєю спиною, а сам він при цьому кричав:

— Тримайте злодія!

Злодія? Чи добре я почула? Що це, цікаво, я поцупила? Його нічний ковпак, чи що?

Як добре, що я могла бігти цими сходами навіть уві сні! Кожна сходинка була мені добре знайома. Я помчала вниз зі швидкістю світла, повз прапрапрадідуся Г'ю — треба сказати, з певним жалем, оскільки таємний хід був би прекрасним виходом з даної ситуації. Але механізм трохи заїдав, і поки я відчинятиму двері, хлопець у нічній сорочці мене наздожене. Ні, мені потрібна надійніша схованка.

На другому поверсі я майже налетіла на дівчину в чепчику, що тягнула здоровенний глек. Коли я пробігала повз неї, вона заверещала і випустила глек із рук — просто як у кіно. Рідина впереміш з уламками розплескалася по підлозі.

Я сподівалася, що мій переслідувач — теж як у кіно — на цьому послизнеться. У всякому разі, він пригальмував. Я скористалася перевагою і помчала вниз сходами, що вели в оркестрову яму. Опинившись унизу, я рвонула на себе дверцята комірчини, протиснулася туди й зачинила за собою двері. У комірчині, як і в мій час, все було шкереберть, лежала пилюка, а кутки пообсновувало павутиння. Сюди крізь щілини між сходами проникало світло, якого було достатньо, щоб зрозуміти, що тут ніхто не ночує. Комора була забита всіляким мотлохом — як і в нас.

Я почула над собою голоси. Хлопець у нічній сорочці розмовляв з бідолашною дівчиною, що впустила глек.

— Мабуть, злодійка! Я її в будинку жодного разу не бачив.

До них приєдналися нові голоси.

— Вона побігла вниз. Напевно, в будинку орудує ціла банда.

Я не винна, місіс Мейсон. Ця злодійка мало не збила мене з ніг. Напевно, вони полюють на прикраси міледі.

— На сходах я не зустріла ані душі. Вона повинна бути десь тут. Замкніть вхідні двері й обшукайте будинок, — наказував вельми енергійний жіночий голос. — А ви, Волтере, йдіть негайно нагору та вдягніть що-небудь. Ваші волохаті литки рано-вранці не тішать око.

О Господи! Дитиною я ховалася тут мільйон разів, але ніколи не боялася так сильно, що мене знайдуть. Обережно, щоб не наробити шуму, я зарилась глибше в мотлох. При цьому по моїй руці пробіг здоровенний павук — як я не заверещала, просто не знаю.

— Лестере, містер Дженкінс і Тотті, ви обшукаєте перший поверх і підвальні приміщення. Мері і я перевіримо другий поверх. Кларисса постереже задні двері, а Гелен — головний вхід.

— А якщо вона захоче втекти через кухню?

— Тоді їй доведеться пробиратися повз місіс Крей та її залізні пательні. Зазирніть у комору під сходами і за всі штори.

Все, я пропала. От халепа! Це ж просто сюрреалізм якийсь!

Я в піжамі сиджу напочіпки посеред павуків і курних меблів — ой, це часом не опудало крокодила? — сиджу в комірчині й чекаю, поки мене заарештують за спробу пограбування! І все тому, що щось пішло не так, а Ісаак Ньютон помилився в розрахунках!

Від люті й безсилля я зарюмсала. Може, ці люди поспівчувають мені, якщо виявлять мене тут у такому стані. У сутінках світанку скляні очі крокодила виблискували насмішкувато. Звідусіль лунали кроки. Зі сходинок мені в очі летіла курява. Але потім я знову відчула, як тягне та крутить у животі. Ніколи я ще не тішилася так відверто. Крокодил розплився в мене перед очима, відтак усе закрутилось — і запала тиша. І ніч, хоч в око стрель.

Я передихнула. Підстав для паніки нема. Напевно, я стрибнула назад. І, ймовірно, я загрузла в купі всілякого мотлоху в нас під сходами. Де, до речі, теж водяться здоровенні павуки.