Рубінова книга

— Я… думала… сподівалася… я не хотіла, щоб ти… — мама ніколи так раніше не затиналася. Зовні вона була напруженою і такою серйозною, якою я її бачила лише одного разу — коли помер мій батько. — Я просто не допускала цієї думки. Я весь час сподівалася, що це Шарлотта.

— Усі в це вірили! Нікому й на думку не спадало, що Ньютон прорахувався! Бабуся просто розлютиться.

Таксі влилося в щільний потік транспорту на вулицю Пікаділлі.

— Твоя бабуся — то пусте, — сказала мама. — Коли це сталося вперше?

— Учора! Дорогою в «Селфріджес».

— О котрій?

— На початку четвертої. Я не знала, що мені робити, тому повернулася до нашого дому та подзвонила. Але перш ніж мені встигли відчинити, я вже перескочила назад. Удруге це трапилося сьогодні вночі. Я сховалася в шафу, але там хтось спав. Слуга. Досить-таки навіжений слуга. Він ганявся за мною по всьому будинку, і всі мене шукали, бо вирішили, що я — злодійка. Дякувати Богу, я перескочила назад, перш ніж вони мене знайшли. А втретє до цього дійшло щойно. У школі. Цього разу я, мабуть, заскочила в минуле ще далі, бо на людях були перуки. — Мамуню! Якщо зі мною це відбуватиметься кожні дві години, то я ніколи вже більше не зможу жити нормальним життям! І все тільки тому, що цей клятий Ньютон… — Я вже й сама помітила, що жарт дещо «заїздився».

— Ти мала відразу мені розповісти! — Мама погладила мене по голові. — 3 тобою могло статися що завгодно!

— Я хотіла, але ти сказала, що в нас усіх надто бурхлива фантазія.

— Але ж я не мала на увазі… Тобі слід було ще трішки підготуватися. Мені так шкода!

— Але ж ти не винна, мамо! Хто міг знати…

— Я знала, — відповіла мати. Після короткої, напруженої паузи вона докинула: — Ти народилася того самого дня, що й Шарлотта.

— Ні, не того самого! Я народилася 8 жовтня, а вона 7-го.

— Ти теж народилася 7 жовтня, Ґвендолін.

Я не могла повірити, що вона таке говорить. І тільки дивилася на неї.

— Я збрехала про дату твого народження, — вела далі мама. — Це було неважко. Народжувала я вдома, тож акушерка, яка виписувала довідку, поставилася з розумінням до нашого бажання.

— Але чому?

— Ішлося тільки про те, щоб захистити тебе, любонько.

Я її не розуміла.

— Захистити? Від чого? Все одно ж воно зараз сталося!

— Ми… я хотіла, щоб у тебе було нормальне дитинство. — Мама свердлила мене очима. — І цілком могло виявитися, що ти не вспадкувала ген.

— Хоч я і народилася у той день, який вирахував Ньютон?

— Надія, як відомо, вмирає останньою, — відказала мама. — І припини вже сварити Ісаака Ньютона. Він був лише одним із багатьох, хто в цьому брав участь. Уся ця справа набагато масштабніша, ніж ти можеш собі уявити. Набагато масштабніша, давніша і значно могутніша. І небезпечніша. Я просто хотіла тримати тебе далеко від усього цього.

— Далеко від чого?

Мама зітхнула.

— Це було нерозумно з мого боку. Я мала б це розуміти. Будь ласка, вибач мені.

— Мамо! — мій голос урвався. — Я не маю ані найменшого уявлення, про що ти говориш! — 3 кожною її фразою моє збентеження і відчай дедалі поглиблювалися. — Знаю тільки, що зі мною відбувається щось, чого відбуватися не повинно. І це мене нервує!. Раз на кілька годин мені туманіє голова, а потім я перескакую в інший час. Я поняття не маю, що мені з цим робити!

— Тому ми зараз їдемо до них, — сказала мама.

Я відчувала, що їй боляче через мій відчай, я ніколи не бачила її такою стурбованою.

— Вони — це…

— Вартові, — відповіла мати. — Старовинне таємне товариство, що зветься також Ложею графа Сен-Жермена. — Вона глянула у вікно. — Ми майже приїхали.

— Таємне товариство! Ти хочеш привести мене в якусь сумнівну секту? Мамо!

— Це не секта. Але все одно вони сумнівні. — Мама зробила глибокий вдих і на хвильку заплющила очі. — Твій дідусь був членом Ложі, — розповідала вона. — Як і його батько, а перед тим дід. Ісаак Ньютон теж був у Ложі, так само як і Веллінгтон, Клапрот[17], фон Арнет[18], Ганеманн[19], Карл фон Гессен-Кассель, звісно, всі де Віллерзи і багато-багато інших. Твоя бабуся стверджує, що навіть Черчилль і Ейнштейн були членами Ложі.

Більшість імен мені нічого не говорили.

— І чим вони займаються?

— Ну… теє… значить… — мовила мама. — Вони займаються старовинними міфами. І часом. І такими людьми, як ти.

— Тобто таких, як я, багато?

Мама похитала головою.

— Усього дванадцять. І більшість із них давно померли.

Таксі зупинилося, і скляна перегородка поповзла донизу. Мама простягнула водієві пару фунтових банкнот.

— Решти не треба, — сказала вона.

— Що ми тут робимо? — запитала я, коли ми вийшли, а таксі поїхало далі. Ми опинилися на вулиці Стренд, недалеко від Фліт-стрит. Навколо ревів міський транспорт, людські маси сунули тротуарами. У кав'ярнях і ресторанах потойбіч було повно народу, на узбіччі стояли два двоповерхових екскурсійних автобуси, з верхніх майданчиків яких туристи фотографували монументальний комплекс Королівського Палацу Правосуддя.

— Он туди між будинками — і ми потрапимо в Темпл, — мама прибрала мені волосся з обличчя.