Рубінова книга

— Я думаю, це попередження геть ні до чого, дядьку, — сказав Ґідеон, схрестивши руки на грудях. — Вона точно не мого смаку.

«Вона» — це значить я. Мені знадобилася одна або дві секунди, щоб відчути образу. Моїм першим бажанням було відрубати щось типу: «А мені не подобаються зарозумілі дерихвости» або «Ой, як я рада! У мене вже є бойфренд, і в нього добірні манери». Втім, я просто промовчала.

Окей. Я не його смаку. Ну то й що? Ні то й ні.

Мені це до лампочки.

Розділ десятий

З «Анналів Вартових»,

4 серпня 1953 року

Сьогодні в нас була зворушлива зустріч — гість із майбутнього. Одинадцятий із Кола Дванадцяти Ґідеон де Віллерз, який відтепер щоночі елапсуватиме до нас на три години. Ми влаштували йому спальне місце в кабінеті сера Волтера. Там прохолодно, і там ніхто не надокучатиме хлопцеві цікавими поглядами й дурними питаннями. Під час сьогоднішнього візиту всі чергові офіцери «цілком випадково» завітали до нас. І в кожного цілком випадково знайшлося кілька запитань щодо майбутнього. Хлопець рекомендував купувати акції «Apple», хоч би що там було.

Роберт Піл, Внутрішнє Коло.

— Плащ: венеціанський оксамит, підшитий шовковоютафтою; сукня — вибійчаний льон із Німеччини з облямівкою з девонширських меррежив, корсет з вишиваної шовкової паррчі. — Мадам Россіні акуратно розклала на столі предмети одягу.

По обіді місіс Дженкінс знову відвела мене до неї в ательє. Це невелике приміщення подобалося мені значно більше за манірну їдальню, скрізь лежали красиві тканини, і мадам Россіні з її черепашачою шиєю була, мабуть, єдиною, до кого навіть моя мати поставилася б із довірою.

— Усе в пригаслих синіх тонах із кремовим мерреживом,

елегантний денний ансамбль, — правила вона далі. — І до нього відповідні туфельки з шовкової паррчі. Вони набагато зручніші, ніж здається. На щастя, у тебе й у тієї глисти той самий розмір. — Вона двома пальчиками відклала мою шкільну форму подалі. — Тьху, найгаррніша дівчина в цьому скидатиметься на опудало. Хоча б спідницю можна було підрізати за сучасною модою. Ах, і цей жовтий колір сечі! Той, хто придумав таке, повинен ненавидіти школярів від щиррого серця!

— А я можу не знімати свою спідню білизну?

— Тільки тррусики, — відказала мадам Россіні (вона це так мило сказала — «тррюсики»). — Зі стилю вони, теє, випадають, але тобі ж не заглядатимуть під сукню. А якщо хто і спробує, замалюй йому в циферрблат як слід, щоб у нього потемніло в очах і задзвеніло у вухах. За цим туфельок не видно, але їхні носки укріплені залізом. Ти вже ходила в туалет? Це важливо, бо ж тільки одягнеш сукню, зробити це буде важкувато…

— Так, ви вже тричі мене питали, мадам Россіні.

— Я тільки хочу цілком упевнитися.

Мене весь час вражало, як тут про мене піклуються і на які дрібниці при цьому зважають. По обіді місіс Дженкінс навіть принесла мені новісінький несесер із туалетними речами, щоб я могла почистити зуби й умитися.

Я очікувала, що корсет перекриє мені кисень і вичавить із мене назад яловичу печеню, але насправді носити його було на диво зручно.

— А я думала, що в цих штуках дами масово непритомніли.

— Атож, так воно й було. По-перше, бо їх занадто туго шнурували. А по-друге, повітря було хоч сокирру вішай, адже ніхто не мився, всі тільки паррфумувалися та й годі, — відказала мадам Россіні, і при цьому її злегка струснуло. — У перруках

жили воші й блохи, а ще я читала, що навіть миші влаштовували собі там нірки. Ах, найррозкішніша мода, а от гігієни — як у лисого чупррини. У тебе не такий корсет, як у тих бідолашних істот, це особлива модель а-ля мадам Россіні, зручна, як друга шкіра.

— Ось як. — Я була сама не своя, натягуючи на себе каркас із пишною спідницею. — Таке відчуття, ніби одягаєш величезну пташину клітку.

— Де ж таки, — обурилася мадам Россіні. — Ця нижня спідниця просто крихітна порівняно з тими, які носили в тогочасному Веррсалі. Метрів чотири з половиною на обмах, без перребільшення. І твоя не з китового вуса, а з найлегшого хай-теківського вуглецевого волокна. Його й не видно.

Навколо мене гойдалася блідо-синя матерія з кремовими стеблинками квітів. Така добре придалася б на диванну оббивку. Але я мусила визнати, що сукня, попри довжину і жахливий об'єм, була дуже зручна і щільно обтисла.

— Чаррівно, — сказала мадам Россіні й підштовхнула мене до люстра.