Рубінова книга

— Я можу просто поїхати з тобою додому, — запропонувала я, але, поки я це заявляла, зрозуміла, що додому мені хочеться як голому на вулицю. Як сказав Фальк де Віллерз, я була тепер частиною цієї справи, і мені це дивним чином подобалося.

— Ні, ти не можеш, — відказала мама. — При неконтрольованих стрибках у часі тебе можуть поранити або навіть убити. Тут ти бодай із цього погляду в безпеці. — Вона обняла мене. — Не забувай про те, що я тобі сказала. Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям. Стережись графа Сен-Жермена.

Кажуть, він був схильний прозирати свідомість співрозмовника. Він зможе читати твої думки і, що ще гірше, контролювати твою волю, якщо ти це допустиш.

Я притулилася до неї якнайміцніше.

— Я люблю тебе, мамо! — За її плечем я побачила, що вже й містер де Віллерз стоїть перед хвірткою.

Коли мама повернулася, вона теж його побачила.

— Ось цього особливо бережися! — тихо сказала вона. — Він став небезпечною людиною! — У її голосі виразно чулося щось схоже на захоплення, і я, підкоряючись раптовому імпульсу, спитала її:

— У тебе щось з ним було, так, мамо?

Їй не треба було відповідати — по її обличчю я зрозуміла, що як в око вліпила.

— У сімнадцять років мені легко було задурити голову, — зауважила вона.

— Розумію, — посміхнулась я. — Очі просто неймовірні, як на мене!

Мама посміхнулася у відповідь, і ми повільно пішли до хвіртки.

— Атож. У Пола очі були точнісінько такі. Але, на відміну від свого старшого брата, він не так гнув кирпу. Не дивно, що Люсі в нього закохалася…

— Мені дуже цікаво, що з ними обома сталося.

— Боюся, що рано чи пізно ти це дізнаєшся.

— Поверни мені ключ, — нетерпляче сказав Фальк де Віллерз. Мама простягнула йому в'язку ключів крізь залізні ґрати. — Я викликав вам машину.

— Побачимося вранці за сніданком, Ґвендолін, — мовила леді Аріста й підняла пальцем моє підборіддя. — Вище голову! Ти одна з Монтрозів, а ми завжди і всюди зберігаємо самоповагу!

— Я постараюся, бабусю.

— Так тримати. Фіть! — Вона змахнула рукою, немов відганяючи настирливих мух. — Що собі думають ці люди? Я що їм королева?! — Але в своєму елегантному капелюшку, в пальті та з парасолькою вона, вочевидь, виглядала в очах туристів так по-британському, що ті почали звідусіль її фотографувати.

Мама ще раз обняла мене.

— Ця таємниця вже забрала не одне людське життя, — шепнула вона мені. — Не забувай про це.

Зі змішаними почуттями дивилась я вслід мамі й бабусі, поки ті не зникли за рогом.

Містер Джордж узяв мою руку та стиснув її.

— Не бійся, Ґвендолін. Ти не сама.

Справді, я була не сама. Я була з людьми, яким не можна довіряти. Нікому з них, сказала мама. Я подивилася в доброзичливі блакитні очі містера Джорджа, намагаючись знайти там що-небудь небезпечне, нещире, утім, це мені не вдалося.

Не довіряй нікому.

Навіть своїм відчуттям.

— Ну ж бо, ходімо в будинок. Тобі треба чимось підживитися.

— Я сподіваюся, маленька бесіда з матір'ю щось для тебе прояснила? — запитав містер де Віллерз дорогою нагору. — Дозволь вгадати: вона застерігала тебе проти нас. Усі ми, мовляв, безсовісні й брехливі, еге ж?

— Ви це знаєте краще за мене, — відказала я. — Але ми, власне, говорили про те, що у вас з моєю мамою щось було.

Містер де Віллерз здивовано підвів брови.

— Вона це сказала? — На його обличчі відбилося певне збентеження. — Ну, це було давно… Я був молодий і…

— Вам легко було задурити голову, — закінчила я. — Те саме сказала й мама.

Містер Джордж мало не луснув зо сміху.

— Ага, таки так! Я зовсім забув про це. Ти і Ґрейс Монтроз, ви були гарною парою, Фальку. Нехай і всього три тижні. А потім на добродійному балу в Голланд Гаузі вона розмазала тобі по сорочці шматок сирного пирога і сказала, що більше не перемовиться з тобою жодним словом.

— То був малиновий торт зі збитими вершками, — зауважив містер де Віллерз і підморгнув мені. — Власне, вона хотіла жбурнути його мені в обличчя. Але, на щастя, втрапила в сорочку. Пляма так і не відіпралася. І все тому, що вона приревнувала мене до дівчини, ім'я якої я вже й не згадаю.

— Ларісса Крофтс, дочка міністра фінансів, — підказав містер Джордж.

— Справді? — містер де Віллерз страшенно здивувався. — Міністра теперішнього чи тодішнього?

— Тодішнього.

— Гарна була дівчина?

— Нічогенька.

— У всякому разі, Ґрейс розбила мені серце, коли почала зустрічатися з хлопцем зі школи. Але його ім'я я пам'ятаю добре.

— Атож. Бо ти розквасив йому носа, і його батьки мало не подали на тебе до суду, — докинув містер Джордж.

— Це правда? — Я була неабияк зачарована.

— Це був нещасливий випадок. Ми грали за одну команду з регбі.

— Ось воно й вилізло шило з мішка, еге ж, Ґвендолін? — Містер Джордж, сміючись, відчинив двері у Драконячу залу.

— Можна сказати й так. — Побачивши, що за столом сидить Ґідеон, я зупинилася. Він дивився на нас, насупившись.

Містер де Віллерз підштовхнув мене вперед.

— Нічого серйозного не було, — сказав він. — Любовні стосунки між де Віллерзами і Монтрозами вилазять боком. Можна сказати, вони від початку приречені на невдачу.