Серафима

Вiн одружений з учителькою англiйської мови - огрядною щербатою бестiєю у ластовиннi. Вiн брав хабарi, терпiв iстерики своєї дружини, вiн мав двох коханок, ростив трьох дiтей, а тому легко прощав слабкостi людям, якщо це, звiсно, не заважало його iнтересам.

Вiн любив кокаїн, випивку i нерозважливе життя. Напевне тому, що одружився дуже рано i бiльшу частину життя поклав на кар'єру, i це геть зiпсувало його характер. Кого вiн терпiв, так це єдино Реуса, хоч i вважав майора невдахою. Вони колись, можна сказати, товаришували, а тому всю необхiдну iнформацiю про Хруста екс-майор брав саме в колеги.

Вiн дiзнався, що Хруст - колишнiй нувориш, колишнiй кримiнальний авторитет i колишнiй народний депутат - доживає останнi днi. Вiн або помре вiн раку печiнки, або його ось-ось кинуть за ґрати жерти баланду.

Майор довго ходив вулицями: лив затяжний дощ, як то буває кiнцем червня, i не знав, що сказати Серафимi. Реус боявся її втратити. I цей страх у нього був бiльшим вiд страху за власне життя. Нiчого ще особливого не трапилось у їхнiх стосунках, але одна думка про те, що вiн не буде бачити її, вдихати її запах, паморочила голову, а в грудях давило, наче туди вселилося все пекло. Вiн з насолодою мазохiста приймав цей бiль. Бiль часто проймав його злiстю, наче вся лють того сонячного дня, яка вийшла з Серафими, переселилася в нього. Реус тинявся пивницями, метикуючи, як переконати Серафиму, щоб покинути Хруста. Вiн повертався до Калениченка, i вони до пiзньої ночi просиджували за склянкою, патякаючи про рiзне.

- Кинь цю сучку, - говорив п'яний Калениченко. - Вона зла. Їй Богу. Я в бабах розбираюся… А ти ж не собака, щоби злитися. Ти пройшов життя… Тяжке життя…

Реус клав важку голову на стола, i хмiль крутив у нього кокони божевiльних думок.

- Я її приб'ю… - хрипiв вiн.

- Просто вижени та й усе. Хiба мало бабiв у Києвi, - говорив Калениченко, але розумiв прекрасно, що тут справа не зовсiм чиста, проте мовчав: воно йому i справдi не було потрiбним.

- Не можу, - пiдняв i опустив голову Реус.

- Тодi давай я її посаджу, - Калениченко сьорбнув горiлки.

- За який бiс? - за вiкнами широкими сiрими стальними полотнищами лив дощ, i Реус подумав, що червень закiнчився, починається тяжкий i душний липень.

- Знайдеться за шо, - Калениченко взяв огiрок i смачно хряснув. - Оце бачиш - огiрок. Ти скажеш: ну то й що. А от взимку так i хочеться похрумкати. А приходить пора, i ти жереш його як звичну рiч. Так i з жiнкою. Пошкодуй свою печiнку, рiдний!

- Печiнка одна. Як i жiнка. I її жалiти не треба, - пробелькотiв Реус, налив повну склянку i випив.

6

Холодна злiсть змiнилася у Серафими жорсткою суперечливiстю. А оскiльки вона оберталася у своєму самотньому свiтi й окрiм Реуса нiкого не знала, все переносила на нього. Вона суперечила йому у всьому, i чим бiльше уваги i грошей отримувала вiд нього, тим бiльше вона псувала кров колишньому майору. Нарештi вона таки визначилася, як дойняти майора найдошкульнiше, щоби садити i цiдити кров - так у неї склалося в головi. I Серафима повторювала весь час зранку: «Як садити i цiдити з цього одновухого виблядка кров!» Реус гадав, що це було боротьбою її холодного розуму, i намагався заговорити, але вона тiльки смiялася i обзивала його старезним дiдом, нi на що не годним, i йшла собi до «Мандарин Плаза». Раз на мiсяць вона дозволяла собi таку розкiш. Грошi отримувала вiд нього, наче подяку за поцiлунок, за перепих на скору руку, коли вiн знесилений вiдвалювався, а вона закидала високо голову, трiпонувши густими каштановими патлами, звитими природно у кiльця, кучерi, i пускала стрiлою сталевий та дзвiнкий смiх до стелi.

7

Її звали Лоркою. Вона себе називала Лєрою. Вона йшла гойданою ходою мiж стелажами з прикрасами. Висока, з гнучким натренованим тiлом спортсменки, з високими грудьми, рудими патлами, горбоноса i дзвiнкоголоса. Вона пронизливо красива, нагадує свiжий вiтер, мiцний свiжий вiтер. Великi теплi карi очi з опущеними кутиками, великий червоний рот з вiчною усмiшкою i ямочками на щоках, бiлими клавiшами зубiв, з помiтною щiлинкою на переднiх рiзцях. I вiд неї пахло снiгом. Як снiг вiдбиває запахи, так Лєра вiдбивала почуття. Напевне, тодi Реусу приснився сон. Пiзнiше вiн, можливо, вигадав, що сон цей йому снився: спочатку свiтлий, де вiн стояв мiж дзеркал, одягнений в шати, так, мiж чотирьох дзеркал, i тут висока чорна постать пiдiйшла i сказала: «Ану пiди погуляй!». Можливо це не його сон, а хтось йому розповiв у свiтлi кольору сечi дешевих генделикiв, де тiльки там, наче на гнилому днi озера, звiдки випустили воду, знаходив спокiй. Але вiн знав, що трапилося: щось прийшло в його дiм, i те, що прийшло, вiн боявся назвати. Як i кожен чоловiк, вiн вирiшив дiяти. Реус натягнув просмердiлу шинками сорочку, вiдiмкнув сейф важким ключем, витягнув течку, i, почухмаривши залишки вуха, уже зi спокiйним обличчям сiв на стiльця, запхнувши зiжмакану сигарету до рота. Зрештою, людина до всього звикає, окрiм хiба що смертi, та й то за браком часу.