Серафима

Север'ян зарухався, як комаха-богомол, готова ухопити й роздерти жертву. Кiбець замахав головою, надув щоки, потримав повiтря i з шумом випустив. Замахав руками - так вiн показав, що тодi був вiтер. Тодi хапнув фотографiю, ткнув пальцем у дiвчат i побiг берегом. Упав, як пiдкошений. Пiднявся i знову упав за пiвметра вiд того мiсця. Север'ян не встигав за ним. Але вiн вже вловлював суть проблеми. Жiнки були на пляжi, i Кiбець за ними слiдкував. У них було багато пляшок. Напевне, пиво? Вино? Яка рiзниця. Тодi був вiтер. Якщо вони пiшли на пляж, то це тiльки влiтку. Але чому вiтер, вiрнiше, чому у вiтер? Чоловiк, невiдомий чоловiк, йшов за ними назирцi. Значить, вiн страхував когось: Серафиму або Настю? Потiм Кiбець показав, як лiтають птахи. Одна дiвчина йде. Чоловiк курить за камiнням. Вони зустрiлися. Чоловiк киває головою. Жiнка сiдає i мастить собi мiж ногами i груди. Кiбець тре, нiжно, зовсiм тобi, як жiнка. Вона повертається. Кiбець крутиться, наче ошпарений.

Север'ян розумiє, що це жiночi iгри. Але у тiєї, що мастила, судячи з усього, нiчого не виходить. Кiбець показує, як вони сидять i п'ють. Кiбець знову показує птахiв. Надуває щоки. Одна пiдходить i мастить спину чимось iншiй. Кiбець перебiгає i показує, як чоловiк повiльно йде. Далi Кiбець iде, махає рукою - одна з жiнок прощається. Кiбець мовби довго чекає, а потiм, наче збирає пляшки i рештки їжi запихає, уявно запихає, до рота. Тут Север'ян спльовує i розумiє, що трапилося. Отрутою було якесь мастило. Так просто. I отруйницею була Серафима. Вiн iде пiд вiтром, накрапає дощ. I експерт не знає, що з цим усiм робити. Тут бо вiн розумiє те, що i всi: без сторонньої помочi, без тiєї iррацiональної сили, котру вiн вiдкидав - у нього нiчого не вийде. Але Север'ян надто упертий. Страх навалюється йому спочатку на тiм'я, потiм наче ламає хребта, ноги. I Север'ян, скрегочучи зубами, падає на пiсок, i його голос, вiдчай у його голосi, здається пересилює вiтер, дощ.

Кiбець скажено стрибає i крутиться на однiй нозi, потiм на iншiй. Вiн смiється у море, у небо. Север'ян сiдає, дiстає флягу з горiлкою i жадiбно, до краплi випиває. Треба знайти чоловiка. Або саму Серафиму. Хтось же бачив її ще. Чайки падають до води сiрим груддям, а потiм зриваються, i так повторюється безкiнечно, наче сама iлюзiя вiчностi життя. Утома валить Север'яна на рiнь, i вiн засинає пiд дощем. Кiбець тихенько пiдходить до нього i накриває дiрявим дерматиновим плащем. Вiн каже:

- Хороший чоловiк. Ням-Ням.

Север'ян смикає увi снi ногою. Кiбець сiдає i стереже його. Дощ сiрими товстими струменями, стiною, вiдходить далi, до порту. Пiдбiгає пес. Пес мокрий i голодний. Вiн починає пiдвивати. Кiбець якийсь час сидить мовчки. А потiм вони разом iз псом заводять тiльки їм зрозумiлої пiснi.

- Господи, - говорить Север'ян, натягуючи на голову мокрий дерматин. - Свiт… вiн темний… Темний свiт… Увiмкнiть свiтло…

Йому нестерпно хочеться жiнки, хочеться випити, хочеться спокою. Але крiзь свинцевий тяжкий сон вiн розумiє, що до цього часу прожив щасливе життя. I все в один момент закiнчилося. Йому нiчого не сниться. Але десь у глибоких спiралях сну з'являється бажання убити весь свiт. Север'яну нестерпно себе шкода. I вiн починає тихо скиглити. I вони всi троє - пес i двоє чоловiкiв, виють на паскудне життя. Двоє увi снi, а пес зовсiм реально намагаються наздогнати iлюзiю втраченого. Птахи сиплються на воду, вихоплюють рибу. Кiбець захоплено аплодує.

16

Пiсля офiцiйного одруження з Хрустом Серафиму перестав хвилювати Чакос. Весiлля було скромне: наречена з'являється в плямi свiтла - невиразнiй, що мiняється на бурштинову, - i що далi рухається струнка, гнучка її постать у суцiльнiй темрявi, свiтло пiднiмається вище, розходиться довкруж, окреслюючи фантастичними iстотами предмети, схованi вiд людських очей. Вона у синiй сукнi, без зайвини коштовностей, лише маленька корона, що її одягають дiвчата на випускний вечiр, щоправда - оздоблена кiлькома дiамантами. I тут вибухає свiтло. Густi потоки свiтла. Серафима стоїть серед моря квiтiв, звернувши погляд догори. I запахи, лише запахи. Квiти сиплються згори, штучний вiтер ворушить сукню, i тиха музика ллється i лягає на її плечi.

Коротше - все нагадувало рiмейк якогось дешевого фiльму. Але Серафима почувалася так, наче свiт справдi лiг їй пiд ноги. До сотнi людей - не так багато - аплодували i клали їй подарунки. Вона йшла пряма - вiд пiдборiддя до скули, з вигнутою спиною, розправленими плечима, виважена, з опущеними очима. Вона йшла повз хор трiскучих оплескiв ненавистi, заздрощiв i несла в собi, як чашу свого первородства, срiбну викохану лють. Серафима знала, що її ненавидять, але вiд цього робилася ще сильнiшою. Людина, яка злякалася демонiв, кинулася їм назустрiч. Потiм було вiнчання, яке вона прийняла з тупою покiрнiстю корови - їй сумно, їй нiяк. За свiтилку - Лєра. По-сорочому крутить головою, трiщить iз гостями, роздає вiзитки i, видно, вже десь добре приклалася до шампанського. Потiм Тайвань, Мальдиви, Європа. Перша порцiя отрути у вино Хруста…