Серафима

- Поки що нерухомiсть, серденько, але це я скоро владнаю… А зараз берiть мене пiд руку й тримайтеся… - вiн ляснув пальцями, йому принесли пiджака. I так, попiд руку, вони пiшли до ресторану. Серафима йшла, i срiбна злiсть кипiла в нiй. Вона вiдчувала дужу руку Юркевича i знала, що вiд цього чоловiка довго нiчого не приховаєш.

Вона пiдняла голову. Зустрiла його погляд своїм. Потiм подивилася на його руки, якi нiколи б не сплутала з чиїмись iще: доглянутi не по-чоловiчому нiгтi, довгi витонченi пальцi, наче щупальця морського хижака. Все повернулася на мiсце. Вона дорослiшала. I те, що було в нiй безформною жижею, зараз набрало твердої i чiткої форми. У нiй заворушилася жiнка. У повнотi iнстинктiв, капризiв, причуд, непостiйностi. Як i кожна жiнка, Серафима чекала, коли це все спрямується у стрiмкий i впорядкований потiк чоловiчою силою. Вона жадiбно ковтнула повiтря, подивилася на срiблясту хмару, що зачепилася за павукоподiбну антену. Зараз Серафимi уявлялися руки, але несподiвано вона побачила перед собою - подалася назад - розкiшний кущ блекоти. I себе, схилену над тим кущем: вона нюхала квiти, заплющивши очi, i хтось пронизливо фальшивив на пiанiно. Це було спокусливо. Життя тiльки починало здиратися на гору. А вона ще така молода…

ЧАСТИНА П’ЯТА

1

О дванадцятiй - ще туман стелився по землi - чоловiк завжди йшов до пiрса. Вiтер i вода розхитували палi, мельхiоровi вiд водоростей, до скрипу - щось середнє мiж скавучанням i поросячим вереском, - а за чоловiком бiг пес - одноокий, з бiлим трикутником на грудях, вiдданий хазяїну настiльки беззастережно, наскiльки беззаперечно обох їх було кинуто в пащу часу чи смертi. Їхнi слiди зализували синi хвилi, о цiй порi слизькi вiд медуз. Чоловiк поправляв окуляри, склеєнi скотчем - брудним i сiрим вiд давностi, сiдав на березi, пiдмостивши куфайку, собака умощувався поруч. I вони так сидiли - чоловiк i його вiчний слуга - дивлячись на воду, збавляли днi, яких, судячи з усього, їм майже не лишилося. Скiльки рокiв пiдряд незмiнний, як схiд сонця, його захiд, скiльки рокiв - тихих, непомiтних, але бажаних, як жiночi кроки за дверима у глухому коридорi, вiн оповiдав собацi, повторюючись, але не плутаючись, одну iсторiю про жiнку. Вiтер рвав сиве клоччя у нього на головi. Чоловiк розстеляв хустину. Шматок хлiба, цибулина, двiйко крашанок, виноград, пляшка дешевого вина. Окремо, для собаки, клав шмат лiверу. Собака повертав до нього сльозливого писка, повагом, чекаючи, коли чоловiк з'їсть свiй нехитрий обiд, що правив i за снiданок, i за вечерю, потiм сам брався за їжу. Пiсля всього чоловiк розстiбав на жилетцi ґудзики, закурював, а пес лягав, скрутившись ковбасою, бiля його нiг.

- От чого ти не бiгаєш по сучках? - незмiнно, як погода взимку на узбережжi, починав вiн. - Ти ще не такий старий, як я. Ага. Бо ти розумний пес. Принаймнi, розумнiший за всiх, що я бачив. На чому ми закiнчили…

Пес пiднiмав голову й нашорошував вуха. Цей ритуал повторювався день у день - безглуздий, як i людська самотнiсть, як ненависть i пристрасть, помiняна на кохання. Це чоловiк розумiв, але останнi роки вiн не мiг справитися iз самотнiстю. Як i того дня вiн вiдчув усю силу її, коли синя сойка шила повiтря, над головами тих, хто давно знав цiну людського, помноженого на їхнiй кишеньковий досвiд, i вiд них смердiло не менше, нiж вiд його улюблених жмурiв. Напевне, вiн думав бiльше про ту жiнку з тендiтним i водночас розкiшним тiлом, що ховало в собi увесь той гармидер з чорними краватками, чорними сукнями, чорними лiмузинами. У готелi, у кiмнатi, проти порцеляни вiкна, з птахами, що безпорадно висiли у мiському смозi, не лякаючись анi гулу, анi крику - дивина - вiн лежав i з жалем думав про неї, розумiючи, що жалiти її немає нiяких пiдстав, як i забувати. Але чоловiче начало у нього було таким сильним, що вiн хотiв навiть думати про те, що завтра не побачить цю жiнку, i неодмiнно щось скаже: добре чи не дуже - не мало жодного значення.

Свiт для нього втратив природну цiлiснiсть, як для дитини, яка губиться серед незрозумiлої дорослої мови. I тодi, як i зараз, вiн намагався побачити, вiд кого йшов той голос - дорослiшого, сильнiшого, - вiд якого навiть цей шолудивий пес бiля нiг пiдтискав хвоста. I це, напевне, вирiшило його долю. Того, хто зрозумiв вiддалене, притягнувши до себе з невидимих куткiв, наче якийсь волхв, i що саме за ним, за тим голосом вiн пiде, а не за її щасливим, дзвiнким i глибоким. Навiть страх утратити її, бачити, тримати за руки чи в обiймах не зупинить того далекого, як порцелянове вiкно, готелю з брудними клубочками птахiв, якi то падали вниз, то пiднiмалися вгору й летiли рiвно, наче на однiй нитцi, на одному подиху, як його крик - так вони летiли. Жах i безумство - це нiчого. Вiн пiд вечiр, тодi, у дорогому готелi, шикарному готелi боявся втратити те безумство.