Серафима

Повiтря стояло, як вода у колодязi. Через його хилитання фiгурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорiю. Кривi декоративнi дерева по обидва її боки, здавалося, насмiхалися над людьми в траурному вбраннi. Повiтря стояло i пряжило не по-квiтневому. I бiль стояв у його головi. Почалося з потилицi, далi чорна смола болю закипiла пiд тiм'ям. Север'ян йшов за похоронною процесiєю, ледь пересуваючи ногами, i нi про що не думав окрiм того, що люди, усi, i дiти також, нагадують блазнiв, якi гайнули з цирку на не дуже веселу вечiрку. Вiн кiлька разiв намагався обiгнути похоронну процесiю, але якась трiскотлива дамочка - блондинка, з вицвiлими очима, коротконога й цицьката - не давала йому спокою, усе намагаючись дiзнатися, де б то вона його бачила. Нарештi, до нього пiдiйшов чолов'яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий пiджак вiд Валентино. Чолов'яга добродушно вiдригнув на дамочку, i та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слiв чолов'яга простяг йому флягу. Север'ян вiдпив кiлька ковткiв, простягнув назад.

- Нi, тобi вона потрiбнiша, - сказав чоловiк i пiшов - повiльно, упевнено, легко, як це можуть тiльки здорованi.

Север'ян проштовхався, стримуючи блювоту - вiд густого парфумного духу, i дiстався до початку процесiї. I тут вiн протверезiв.

Серафима. З чорною вуалеткою, зараз вiдкинутою, у чорнiй сукнi, рукавичках по лiкоть. Трохи стривоженi очi, але так, нiчого особливого, щоб видавало непомiрну скорботу. Тим бiльше, що, як вирiшив вiн, дамочка з кимось перепхнулася, i, звiсно, не з покiйником, хiба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повiльно, намагаючись нi на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лiвого боку. Напевне, його помiтять, але кому яке дiло. Вiд нього ще смердiло вагоном i вокзалом. А перегар точно, як гадав Север'ян, метрiв на три. Вiн знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича i дамочки, зараз з непробивним дерев'яним обличчям, i тримав руку при лiвому боцi. Север'ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пiшла. Аж шкода!», - свиснуло в головi.

Вiн не став прощатися з покiйним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев'яному саркофазi, i як його останню подорож будуть галасливо вiтати найнятi плакальницi. Вiн сидiв на землi, пiдпираючи спиною деревце, смоктав iз фляги, курив паскудну цигарку i йому нудило. Тодi знову вирiс перед ним чолов'яга. Нiчого не сказав, хоча Север'ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка, i ткнув папiрця. Розвернувся i вайлувато пiшов до брами крематорiю. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кiлька крокiв i вiдхитнулася - як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, i вiн таки був вирiшив, що помилився: ну його все. Серафиму пiдхопили пiд руки. Охорона кинулася стрiмголов, тримаючи на готовi руки з лiвого боку. Але Север'ян пiдхопив її срiбно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синiх, розтулених губах i блiдому, до зеленого обличчi. Вiн шпарко вiдвiв очi i побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гiлцi й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогудiла над головами людей.

Потiм вiн знову побачив Серафиму в юрбi. I вона, ридаючи, повторювала, як увi снi: «Ну, ви ж могли її пристрелити… Ви ж могли… Ви ж могли…» Севастьян втратив до неї iнтерес. Вiн iще не заглядав до слоїка i не дивився, що там на папiрцi. Вiн знову почав шукати пiдхожого мiсця, перед цим потрусивши порожньою флягою бiля вуха. За хвилину облишив. Вiн намацав у кишенi гаманець iз вiдрядними i подався навпрошки, тримаючи чорного слоїка, наче там був самогон чи ще якесь пiйло. Север'ян iшов i думав, що не знає цього мiсця, що море не таке вже i паскудне, i що вiн вплутався в якусь хрiновину. Зрештою, вiн знайшов вихiд, i дзвiнок трамвая попередив його, що треба бути уважнiшим, бо iнакше… Саме дзвiнок трамвая, що червоною стiною квацьнув по його очах, запалив у його головi думку, котра б зроду нiколи i не виникла там бiля синього моря. Вiн подумав: «Ти, голубе, - заручник долi». I вiд цього Север'яну зробилося приторно i важко. Вiн сiв на зупинцi, закурив, помацав ще раз грошi й поставив слоїка бiля себе.

Бiль знову повернувся. I кримiналiст-токсиколог почав виплiтати думки, одна за одну дурнiшi, бо з досвiду знав, що анi мрiї, анi думки не збiгаються з життям. Навiть нашi балачки. Звiдси було видно першу зелень на деревах, маленьку церковку, ще - якусь надбудову. I вiн подумав: «Ага, треба було б сходити до церкви, щоправда, туди з бодуна не ходять». А ще… Йому ще щось заважало. I не те, що востаннє вiн був у церквi, коли його хрестили. Тягуче й мутне щось навалилося на нього. I вiн виблював. Блював вiн хвилин п'ятнадцять, до жовчi.