Серафима

Удома на неї чекає улюблений фiльм - чорно-бiлi картинки, - пухнастий кiт i непробивна тиша велетенського двору. Бiльше їй зараз нiчого не потрiбно. Хiба що мiж ногами у неї завжди пожежа. Серафима дивиться на величезний скляний мурашник з купами золота, i їй вiд однiєї думки так бридко, що хочеться повернутися до мiстечка на березi моря. У неї немає жалю за тим, що втрачено. Напевне, вона отримала те, чого хотiла, i треба рухатися далi. Нiчого особливого не вiдбулося у її свiдомостi: люди, подiї, роки - мотлох, що його треба перiодично позбуватися. А ще вона вчиться. Вона любить свого учителя - смiшного, в окулярах, з одним трiснутим скельцем. Вона подарувала йому на день народження новi, у золотiй оправi, але вiн вiдмовився. Вона встала, осмикнула спiдницю. Обдивилася себе у дзеркалi - вона вифарбувана, скули загострилися, лiнзи зробили очi карими, невелика операцiя пiдсмикнула нiс. Чайного кольору романтичнi очi. Коли вона дивилася на себе, нову, у дзеркалi, то неймовiрно збуджувалася, наче зустрiлася з незнайомою жiнкою.

Серафима йде помiж рядами пiд скляним куполом серед неземних запахiв

i вiтається. Вона лише помiчник менеджера. I це її влаштовує. Зараз вона поверне бiля тiєї бiлявки з тiлом бiатлонiстки, ворушкими циганськими очима, з навичками крадiйки. Вона пройде, гляне на круглi груди, зовсiм не великi, широкi трохи, як для жiнки, плечi, красивий зад i довгi ноги, i пiде. Вона пiде до менеджера iз хтивим поглядом, рожевою пикою, i маленьким членом. Вона задивляється на жiнок бархатистим поглядом. I тому задивляється на них, що не може спати з тими чоловiками, якi їй до вподоби. Надто великий ризик. Так вона себе переконує, i, напевне, це правда. У нiй давно немає провiнцiйної скромностi. Вона не мiмоза, але дечого прагла осторонитися. Серафима вiдкриває дверi, i вiн одразу навалюється на неї, кладе на стола, обличчям донизу. Вона має вдавати пристрасть, i вона вдає її. Доки це її влаштовує. Але сьогоднi ритм у мурашнику порушився.

Вона це вiдчула вiдразу. Обтрусившись, закурює метолову сигарету, дивиться на запiтнiле обличчя менеджера, на руку з пляшкою коли. Серафима з ним майже не говорить. Вiн каже, мов до себе:

- Сьогоднi ти була кльова!

Кивок голови. Струмiнь диму в бiк чоловiка, той вiдмахується.

Серафима точно не пам'ятає, скiльки разiв за пiвроку це повторювалося. Вона докурює сигарету i збирається йти. Вiн порпається в паперах. Потiм каже:

- Може пiдемо сьогоднi кудись?

Серафима манiрно смикає плечиком, лiвим. Треба мовляв подумати. Вiн стискає губки, щоки в нього тремтять.

- I що ти скажеш дружинi? - нарештi говорить вона, думає

про бiлявку з циганськими очима, i жар у животi розпалюється. «Але блонда любить сiм'ю, як не парадоксально», - сама собi повторює Серафима.

- Ну й сиди в лайнi! - кричить менеджер.

Пiдняте плечико, чистий погляд, нiчого особливого не трапилося. Вона тушить сигарету в попiльницi i йде, погойдуючи красивими, налитими жагою стегнами.

2

Зовнiшнiсть Васьки Балуєва, менеджера одного з вiддiлiв торгового центру «Глобус», завжди викликала у однокласникiв смiх: непомiрно короткi руки, товстий тулуб, банькатi вибалушенi очi, вiчно розтулений рот. Проте Васько мав меткий розум молюска, що серед планктону мiг худо-бiдно, але прожити, непомiтно, пожираючи той планктон. Вiн закiнчив успiшно школу, вуз, i вiдразу отримав роботу. Нiхто в ньому не вбачав анi конкурента, анi серйозного бiзнес-партнера. Саме це було причиною зневаги дружини й водночас успiху в жiнок, якi давали залюбки. Спочатку йому, а за пiвгодини - i його пiдлеглим, навiть вантажникам. Серафима виявилася не з того десятка: рiвна спина, нiжний погляд, стриманiсть i нерозбещенiсть. Казали: «Вона або щось знає, або щось задумала». Тому, утомлений вiд розкидистих своїх рогiв, Васька Балуєв вибрав її з усього персоналу. Вона погодилася не вiдразу, а за тиждень, та й то, якось так спокiйно, невимушено, наче вони знайомi тисячу рокiв. Вася звик тримати її, небалакучу, при собi, наче шафу чи щось iз канцелярського приладдя. А тому того дня, коли вона вiдмовилася з ним кудись пiти: на шашлики, до театру, на Володимирську гiрку - аби трахнутися просто на лавцi - це його розлютило. Чому - вiн i сам би не дав вiдповiдi. У школi його дражнили нетрахнутим пiдаром, тож все своє подальше i свiдоме життя Вася викроював по шматочку для себе образ мачо.