Шагренева шкіра

Ця жінка, така недовірлива, така стримана, що від неї ніхто й слова не чув про справи, все ж хотіла порадитись зі мною.

«О, як я радий тепер, що ви наказали мені мовчати! — вигукнув я. — Та я хочу ще суворішого випробування!»

В ту мить вона не лишилась байдужа до захвату в моєму погляді, не відштовхнула його, отже, вона все ж любить мене! Ми приїхали до неї. На щастя, вмісту мого гаманця вистачило візникові. Я провів той день як у раю — з нею, на самоті, в неї вдома, це вперше я мав змогу бачити її отак. До того дня світ, його стримана ввічливість, холодні умовності завжди розділяли нас, навіть на її розкішних обідах. А цього разу я почував себе з нею так, ніби ми жили під одним дахом, — вона немовби належала мені. Моя полум’яна уява розбивала кайдани, з власної волі визначала події, кидала мене в блаженство щасливого кохання. Я уявляв себе її чоловіком і відчував захват, коли вона бавилася різними дрібничками; бачити, як вона скидає шаль і капелюшок, було для мене вже щастям. На хвильку вона лишила мене самого і, поправивши зачіску, повернулась — напрочуд зваблива! І такою вона хотіла бути для мене! За обідом вона була дуже уважна до мене, її безмежний чар виявлявся у всяких марничках, що начебто не мають ціни, але складають половину життя. Коли ми вдвох сіли в крісла, обтягнені шовком, біля каміна, в якому тріщав вогонь, серед найкращих вигадок східної розкоші, коли я побачив так зблизька жінку, чия уславлена врода змушувала битися стільки сердець, коли ця неприступна жінка заговорила зі мною, звернула на мене всю свою кокетливість, — моє блаженство стало просто нестерпним. Та я згадав, що мені, на жаль, треба довершити важливе діло, і вирішив піти на побачення, призначене мені напередодні.

«Що? Вже йдете?» — сказала вона, побачивши, що я берусь за капелюха.