Шагренева шкіра

Вона мене кохала! Принаймні так я подумав, почувши, як ласкаво промовила вона ці двоє слів. Щоб продовжити свій захват, я б тоді віддав два роки життя за кожну годину, яку вона ладна була присвятити мені. А думка про втрачені гроші тільки підсилила моє щастя! Була вже північ, коли вона мене відпустила. Правда, другого дня мій героїзм дорого мені обійшовся: я злякався, що проґавив справу з мемуарами, таку важливу для мене, побіг до Растіньяка, і ми ще застали в постелі того, хто мав поставити свій підпис під моєю майбутньою працею. Фіно прочитав мені невеликий контракт, де не було й згадки про мою тітку, ми його підписали, і Фіно відрахував мені п’ятдесят екю. Ми поснідали втрьох. Коли я купив новий капелюх, заплатив наперед за шістдесят обідів по тридцять су, сплатив усі свої борги, мені лишилося тільки тридцять франків, але на кілька днів усі труднощі життя відступили. Якби я схотів послухатись Растіньяка, я міг би набути скарби, удавшись до «англійської системи». Він хотів неодмінно забезпечити мені кредит і змусити мене залізти в борги — бо, як запевняв він, борг зміцнює кредит. На його думку, майбутнє — це найпевніший і найбільший з усіх капіталів світу. Під заклад моїх майбутніх прибутків він доручив своєму кравцеві одягти мене; той розумів, що таке юнак, і ладен був не тривожити мене аж до мого шлюбу. Від того дня я порвав з чернецьким життям ученого, яким жив уже три роки. Я почав учащати до Феодори, де намагався перевершити всіх нахаб та улюбленців вищого світу, що ходили туди. Гадаючи, що я назавжди позбувся злиднів, я віднайшов дотепність, я громив суперників і вважався за невідпорного, чарівного ловеласа. Тим часом мудрі люди говорили про мене: «В такого дотепного хлопця пристрасті лише в голові!» Вони ласкаво вихваляли мій розум за рахунок чутливості. «Щасливий він, що не закоханий! — вигукували вони. — Якби він кохав, то чи мав би стільки веселості, запалу?» А поки що, як справжній закоханий, я тупів у присутності Феодори! На самоті з нею я не знав, що сказати, а коли говорив, то розводився про кохання й був жалюгідно-веселий, як придворний, що хоче приховати тяжкий смуток. Одне слово, я пробував зробитися необхідним у її житті, для її щастя, для її марнолюбства — щодня коло неї, я був рабом, постійною іграшкою. Змарнувавши отак день, я повертався додому, щоб попрацювати вночі, а спав лише дві-три години вранці. Але, не мавши, як Растіньяк, звички до «англійської системи», я скоро знову зостався без грошей. Відтоді, друже, я, чепурун без багатства, дженджик без грошей, таємний закоханець, я знову зажив життям непевним, серед злиднів, тих глибоких, холодних злиднів, що їх старанно ховають під оманливою подобою розкоші. Повернулись мої недавні муки, тільки не такі гострі, бо я, мабуть, уже звик до їх жорстоких нападів. Не раз пиріжки й чай, що їх так скупо подають у світських вітальнях, були моєю єдиною їжею. Часом я мусив два дні жити з розкішного обіду в графині. Я витрачав увесь свій час, усі зусилля і спостережливість, щоб глибше спізнати незбагненну вдачу Феодори. Досі на мої думки впливали надія й розпач, я бачив у ній то палко закохану жінку, то холодну як крига, але ці переміни радості й смутку стали нестерпні, я прагнув кінця цієї жахливої боротьби, хотів убити свою любов. Часом похмуре світло горіло в моїй душі, і я бачив безодню між нами. Графиня підтверджувала всі мої страхи, я ні разу не помітив сльозини в її очах; у театрі найзворушливіша сцена полишала її холодною й насмішкуватою, вона берегла для себе всю витонченість розуму, не здогадувалася про чужі радість і горе. Вона таки гралася мною! Щасливий, що приношу їй жертви, я майже принизився заради неї, пішов до свого родича герцога Наваренського, егоїста, що соромився мого вбозтва і, дуже винний переді мною, ненавидів мене за те. Він прийняв мене з тією холодною ввічливістю, від якої в словах і рухах з’являється щось образливе. Неспокійний погляд його викликав у мене жаль. Я соромився, що він такий нікчемний у своїй величі, такий убогий серед такої розкоші. Він заговорив зі мною про свої великі збитки на трипроцентній позиці, тоді я сказав йому, чого прийшов. Він став зі мною ласкавішим, а мені було гидко. Що ж, друже мій? Він пішов до графині й стер мене на порох. Феодора знайшла для нього незнані чари, зачарувала його, без мене влаштувала свою таємничу справу, про яку я так нічого й не дізнався. Я був для неї тільки засобом! Вона наче не помічала мене, коли в неї був мій родич, і приймала мене тепер, можна сказати, з ще меншою приємністю, ніж тоді, коли ми познайомились. Якось увечері вона принизила мене перед герцогом одним із тих поглядів і жестів, яких не можуть передати ніякі слова. Я вийшов у сльозах, укладаючи тисячу планів помсти, найжахливіших намірів насильства. Часто я супроводив її до Італійського театру, там, коло неї, весь під владою кохання, я дивився на неї, віддаючись чарам музики, виснажуючи душу подвійною насолодою — любити й знаходити в музичних фразах відтворення порухів моєї душі. Моя пристрасть витала навколо нас і над сценою; вона тріумфувала всюди, тільки не в серці моєї коханої. Тоді я брав Феодору за руку, вдивлявся в її обличчя й очі, молячись про злиття почуттів, про ту несподівану гармонію, яку часом будить у нас музика, змушуючи душі звучати в унісон; але її рука лишалась байдужою, а очі не промовляли нічого. Коли вогонь серця, що бив з кожної моєї рисочки, надто сильно вдаряв їй у очі, вона кидала мені штучну посмішку, ту умовну посмішку, яку відтворюють усі салонні портрети. Музики вона не слухала. Божественні сторінки Россіні, Чімарози[82], Цінгареллі не будили в ній ніяких почуттів, ніяких поетичних спогадів; її душа була безплідна. На цих виставах Феодора виставлялася сама. Її лорнет весь час мандрував з ложі до ложі; неспокійна, хоч і незворушна на вигляд, вона була жертвою моди, її ложа, її капелюшок, її екіпаж, її власна особа були для неї всім. Ми часто зустрічаємо людей — на вигляд колосів, а серце в їхньому тілі, наче вилитому з бронзи, добре й ніжне. Зате в неї під граційною, тендітною оболонкою билося бронзове серце. Моя фатальна наука роздерла переді мною багато запон. Якщо добрий тон полягає в тому, щоб забувати про себе ради інших, весь час зберігати лагідність голосу й рухів, подобатися співрозмовникові, пробуджуючи в ньому упевненість у собі, то Феодора, попри всю свою хитрість, не могла стерти з себе слідів плебейського походження: вона явно тільки прикидалася, ніби забуває про себе, її манери були не природжені, а старанно завчені, і в її люб’язності було щось рабське. Проте улюбленці вважали її медові слова за вираз доброти, претензійну перебільшеність — за шляхетний ентузіазм. Тільки я вивчив її гримаси, я здер з її внутрішнього єства тоненьку плівку, якої було достатньо світові, й мене вже не вводили в оману її мавп’ячі хитрощі, я спізнав її душу, душу кішки, до дна. Коли якийсь бевзь вихваляв її, лестив їй, мені було соромно за неї. І все ж я любив її! Я сподівався розтопити кригу теплим повівом від крил поетової любові. Якби я зміг хоч раз розкрити її серце для жіночої ніжності, якби причастив її до високої жертовності кохання, тоді вона стала б досконалою, янголом для мене. Я любив її як чоловік, як коханець, як митець, а тим часом, щоб її здобути, треба було не любити її; пихатий дженджик, холодно-розрахований, можливо, її скорив би. Марнолюбна, нещира, вона б напевне послухалась голосу свого марнолюбства й дала б заплутати себе в тенета інтриги; холодний і сухий чоловік панував би над нею. Прикрий біль пронизував мою душу, коли вона наївно виявляла свій егоїзм. Я скорботно передбачав, що колись вона лишиться посеред життя сама, не знаючи, до кого простягти руки, не зустрічаючи дружнього погляду. Якось увечері я наважився змалювати їй у яскравих барвах її самотню, порожню й сумну старість. Перед образом цієї жахливої помсти зневаженої природи вона відповіла жорстокими словами: «Багатою я буду завжди. А маючи гроші, завжди можна знайти круг себе почуття, потрібні для нашого добробуту». Я вийшов приголомшений логікою цієї розкоші, цієї жінки, цього світу, картаючи себе за своє дурне ідолопоклонство. Я не любив Поліни, бо вона бідна. Чи ж багата Феодора не має права відштовхнути бідного Рафаеля? Наше сумління — непомильний суддя, поки ми ще не вбили його.