Шагренева шкіра

Коли гості почали заповнювати кімнати, я зайшов до спальні оглянути, що там є, і побачив, що жалюзі й віконниці зачинені: це сприяло мені, а що покоївка могла прийти спустити завіси на вікнах, то я спустив їх сам. Я неабияк ризикував, наважившися зробити це раніш за покоївку, але я вже все вирішив і все холодно розрахував. Перед північчю я сховався в заглибині одного з вікон. Аби не видно було ніг, я вчепився в шпінгалет і зіп’явся підборами на плінтус, а спину притиснув до стіни. Пристосувавшися зберігати рівновагу тіла в тій позі, на таких опорах, прикинувши відстань до завіси, я освоївся з труднощами свого становища й певен був, що мене не викриють, якщо тільки я не чхну, не закашляюсь, або мене не схоплять корчі. Щоб не втомлюватись марно, я стояв на підлозі, дожидаючи критичної хвилини, коли доведеться повиснути, як павук на павутинні. Білий муар та муслін завіс звисав переді мною грубими складками, схожими на органні труби, і я ножиком прорізав у них дірочки, щоб визирати, немов крізь бійниці. Я невиразно чув гомін у салонах, сміх і вигуки гостей. Декотрі заходили взяти свої капелюхи, покладені на графининому комоді. Коли вони торкалися завіси, я здригався, думаючи про те, що ці люди в поспіху можуть зазирнути куди завгодно. Уникнувши цих небезпек, я вже вітав себе з успіхом свого задуму. Ось уже забрав свого капелюха останній гість — закоханий у Феодору стариган; вважаючи, що він тут сам, він подивився на ліжко й гучно зітхнув, тоді щось вигукнув досить енергійно. Графиня була в сусідньому будуарі, з нею там ще було п’ятеро чи шестеро найближчих приятелів, вона частувала їх чаєм. До всіх дотепів, епіграм, дзвону чашок та ложечок домішувалось лихослів’я — єдине, в що ще вірить нинішнє світське товариство. Не даючи пощади моїм суперникам, Растіньяк викликав регіт своїми шпильками.

«Пан де Растіньяк, — сказала сміючись графиня, — така людина, що з ним краще не сваритись».

«Ще б пак, — простодушно відповів той. — Коли я когось ненавиджу, то не без підстави... І кого люблю — теж, — додав він. — Мої вороги корисні мені, можливо, не менше, ніж друзі. Я спеціально вивчав сучасну мову й ті штучні викрути, до яких удаються, щоб на все нападати й усе захищати. Міністерське красномовство — це досягнення суспільства. Якщо хтось із ваших друзів не дуже розумний — ви кажете, що він чесний, щирий. Коли хтось надрукував незграбно написану книжку, ви зображуєте її як сумлінну працю. Якщо книжка написана погано, ви хвалите її за ідеї. Хтось ні в що не вірить, не має сталості, ненадійний — зате він привабливий, показний, чарівний. А як ідеться про ворогів, валіть на них грішне й праведне; ради них слова можна вивернути і викривати їхні вади так само спритно, як ви підкреслювали чесноти друзів. Уживати лорнета, розглядаючи моральні проблеми, — оце весь секрет світських розмов, усе мистецтво придворного. А не вдаватись до цього — однаково що битися без зброї з людьми, закутими в крицю, мов лицарі. І я вживаю лорнета! Навіть часом надуживаю. Через те мене й поважають — мене й моїх друзів, — бо, між іншим, шпага моя теж варта мого язика».

Один з найпалкіших поклонників Феодори, юнак, відомий своїм зухвальством, що служило йому засобом вибитись у люди, підняв рукавичку, так зневажливо кинуту Растіньяком. Заговоривши про мене, він почав надмірно вихваляти мене й мої таланти. Про цей вид лихослів’я Растіньяк забув сказати. Глузливі дифірамби спершу обманули графиню, і вона почала безжально ганити мене; аби розважити своїх друзів, вона не пожаліла моїх таємниць, моїх претензій і сподівань.

«Це людина з майбутнім, — сказав Растіньяк. — Можливо, колись він жорстоко помститься за все, таланти його не менші від його мужності, і тих, хто нападає на нього, я б назвав сміливцями, бо в нього добра пам’ять...»

«Отож він і пише «спогади», — озвалась графиня, якій неприємна була глибока мовчанка, що запала по тих словах.

«Спогади фальшивої графині», — пояснив Растіньяк. — Щоб їх написати, треба мати інший вид сміливості».

«Я знаю, що він сміливий, — відповіла графиня. — І відданий мені».

Раптом мені закортіло вийти зі схованки, наче дух Банко в «Макбеті». Я втратив кохану, зате я маю друга! Проте кохання підшепнуло мені один із тих боягузливих і вигадливих парадоксів, якими воно вміє приспати всі наші страждання.

«Якщо Феодора любить мене, — подумав я, — то чи не доречно їй приховувати своє почуття удаваною злостивістю? Хіба рідко серце завдає брехню вустам?»

Урешті мій зухвалий суперник, що зостався на самоті з графинею, зібрався йти.

«Що? Вже йдете? — мовила вона ласкавим голосом, від якого я задрижав. — Не хочете лишитися ще на хвилинку? Невже вам більш нічого сказати мені і ви не хочете пожертвувати ради мене ніякими втіхами?»

Він пішов.

«Ет! — вигукнула графиня, позіхнувши. — Які вони всі нудні!»