Шагренева шкіра

Цей вигук, а ще дужче — його тон краяв мені серце. Помалу вона затихла й не ворушилась. Мені стало страшно, та скоро я почув рівний, сильний віддих заснулої людини; я прогорнув шелестючий шовк, вийшов зі схованки, став у ногах ліжка і втупив у неї погляд із почуттям, яке важко передати. Вона була чарівна в ту хвилину: руку закинула за голову, як дитя, а спокійне, миле обличчя, облямоване мереживом, було таке ніжне, що мене як вогнем обпалило. Я взяв на себе надто багато, не знаючи, що це буде така мука: бути так близько від неї — і водночас так далеко. Але я мусив витерпіти всі тортури, які сам собі напитав. «Господи!» Цей клаптик недоказаної думки, який тільки й міг щось освітити мені, враз перемінив усі мої уявлення про Феодору. Це слово, чи то незначуще, чи то важливе; чи пусте, чи сповнене значення, можна було витлумачити і як символ щастя, і як знак страждання, тілесного болю й турботи. Це був докір чи молитва, спогад чи передчуття, жаль чи страх? У цьому слові було все життя, в злиднях чи в розкошах; а може, за ним таївся злочин? Переді мною знов поставала загадка в подобі цієї вродливої жінки: Феодору можна було з’ясувати на стільки способів, що вона ставала нез’ясовною. Нерівний віддих із її уст — то тихий, то гучніший, то важкий, то легкий, був ніби мовою, в яку я вкладав думки й почуття. Я снив разом з нею, я сподівався розгадати її таємниці, проникнувши в її сон, я зависав між тисячею протилежних думок і суджень. Дивлячись на це гарне обличчя, спокійне й чисте, я не міг думати, що в неї нема серця. Я вирішив зробити ще одну спробу. Розповісти їй про своє життя, кохання, принесені жертви; може, так я зможу розбудити в ній жаль, видушити з неї сльозу, хоч вона не плакала ніколи. Я вкладав усі свої надії в цю останню спробу; аж ось із вулиці почувся гамір; наближався день. На мить я уявив, що Феодора прокидається в моїх обіймах. Я міг би тихенько лягти поряд неї, пригорнути її. Ця думка так мучила мене, що я, аби не піддатись їй, вибіг до вітальні, зовсім не остерігаючись; та, на щастя, я побачив таємні двері, що виходили на вузенькі сходи. Як я й гадав, ключ був у замку; я шарпнув двері, сміливо спустився в подвір’я і, не дбаючи про те, чи мене хтось побачить, трьома стрибками опинився на вулиці.

Через два дні в графині мав читати свою комедію один автор, і я пішов туди з наміром пересидіти всіх і звернутися до неї з досить дивним проханням: хай віддасть наступний вечір мені самому, не приймаючи більш нікого. Коли я лишився на самоті з нею, моє серце впало. Кожен удар маятника лякав мене. Лишалося чверть години до півночі.

«Якщо не заговорю з нею, — подумав я, — лишається розбити собі голову об камін».

Я дав собі ще три хвилини, вони минули, і голови я не розбив, а серце обважніло, наче губка, що набралась води.

«Ви сьогодні надзвичайно люб’язні», — сказала Феодора.

«Ох пані, — відказав я, — якби ви могли мене зрозуміти!»

«Що з вами? — спитала вона. — Ви поблідли».

«Я не наважуюсь попросити у вас однієї ласки».

Вона жестом підбадьорила мене, і я попросив дозволу поговорити віч-на-віч.

«Можна, — сказала вона. — Але чого не поговорити зараз?»

«Щоб не вводити вас в оману, я хочу вам пояснити, яку велику ласку ви мені виявляєте: я хочу пробути цей вечір коло вас так, ніби ми з вами брат і сестра. Не бійтесь, я знаю, чого ви не любите; ви досить знаєте мене, щоб розуміти: нічого неприємного для вас я не домагатимусь; до того ж зухвалі люди так не чинять. Ви засвідчили мені свою приязнь, ви добра й поблажлива. То знайте ж: завтра я розпрощаюся з вами. Не зрікайтеся слова!» — вигукнув я, бачачи, що вона хоче говорити, і подався геть.

Одного травневого дня цього року, близько восьмої години вечора, я лишився наодинці з Феодорою в її готичному будуарі. Я не тремтів, я вірив, що буду щасливий. Кохана стане моєю, або ж я кинусь в обійми смерті. Я прокляв своє боягузливе кохання. Людина стає дуже сильною, усвідомивши свою слабкість. Графиня в блакитній кашеміровій сукні лежала на канапі, поклавши ноги на подушку. Східний тюрбан, яким художники прикрашують голови стародавніх євреїв, надавав їй якоїсь дивної, надзвичайної принадності. З обличчя світився той невловний чар, який доводить, що ми з кожною новою хвилиною інші, неповторні, не схожі на себе минулих і майбутніх. Я ще не бачив її такою осяйною.

«Ви знаєте, що розбудили мою цікавість?» — сміючися, сказала вона.

«І я не ошукаю вас, — холодно запевнив я, сідаючи коло неї й беручи її руку. Вона не відняла руки. — Ви так чудово співаєте!»

«Але ж ви ніколи не чули мого співу!» — вигукнула вона зчудовано.

«Коли треба, доведу, що чув. То ви тримаєте в таємниці свій чарівний спів? Не турбуйтесь, я не хочу її розкривати».