Шагренева шкіра

«Ох, яка ж я, певне, злочинниця, що не кохаю вас! — сказала вона сміючись. — Та чи це моя вина? Ні, я вас не кохаю: ви чоловік, і цього досить. Я щаслива в самоті, нащо ж мені віддавати своє життя — егоїстичне, коли ваша ласка, — за примхи володаря? Подружжя — це таїнство, в якому ми причащаємось тільки до прикрощів. Крім того, діти дратують мене. Хіба я не попередила вас чесно, яка в мене вдача? Чому ви не хочете вдовольнитись моєю дружбою? Я б хотіла мати змогу зцілити ті рани, яких завдала вам, не порахувавши ваших грошей; я ціную всю велич ваших жертв, та за вашу відданість, вашу делікатність можна відплатити тільки любов’ю, а я люблю вас так мало, що ця сцена мене тільки прикро вразила».

«Я відчуваю, який я смішний, пробачте мені, — сказав я смиренно, нездатний стримати сльози. — Я люблю вас так, що для мене солодкі й ваші жорстокі слова. О, якби я міг засвідчити кохання до вас усією своєю кров’ю!»

«Всі чоловіки кажуть нам більш-менш уміло ці класичні фрази, — засміялась вона. — Та виявляється, що вмерти біля наших ніг дуже важко, бо я всюди зустрічаю цих живих мерців. Уже північ, дозвольте мені лягати спати».

«А через дві години ви вигукнете: «Господи!» — сказав я.

«А, позавчора! Так... — знову засміялась вона. — Я тоді подумала про свого біржового агента: я забула сказати йому, щоб поміняв п’ятипроцентні папери на трипроцентні, а вдень же курс трипроцентних упав».

Я втупивсь у неї з люттю в очах. Ох, часом злочин може стати поемою, це я зрозумів у ту хвилину. Найпалкіші освідчення, напевне, не були для неї новиною, і вона вже забула мої сльози й слова.

«А за пера Франції ви б вийшли?» — холодно спитав я.

«Можливо — якби він був герцог».

Я взяв капелюха й попрощався.

«Дозвольте провести вас до дверей», — сказала вона з нищівною іронією в тоні, в жесті, в нахилі голови.

«Пані...»

«Що, пане?»

«Я вас більше не побачу».

«Сподіваюся», — відповіла вона, гордовито мотнувши головою.

«Ви хочете стати герцогинею? — спитав я, охоплений шаленством, яке той рух збудив у мені. — Ви шалієте за титулами й почестями? Що ж, тільки дозвольте мені кохати вас, веліть моєму перу писати, а моїм устам говорити тільки ради вас, станьте таємною основою мого життя, моєю зіркою! Згодьтесь вийти за мене, тільки коли я стану міністром, пером Франції, герцогом. Я стану всім, чим тільки ви захочете».

«Ви недарма вчились у доброго адвоката, — усміхнулась вона, — у вашій промові є запал».

«За тобою — теперішнє, — вигукнув я, — а за мною — майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім’я й родину. Час помститься за мене: тобі він принесе бридоту й смерть у самоті, а мені славу!»

«Дякую за ефектне закінчення!» — сказала вона, стримуючи позіх і виказуючи всім виглядом бажання більш не бачити мене. Я вмовк. Глянув на неї ненависно й пішов геть. Треба було забути Феодору, зцілитись від безумства, повернутись до праці в самоті або померти. І я поставив собі надзвичайне завдання: докінчити початі твори. П’ятнадцять днів я не виходив з мансарди, кожну ніч просиджував за роботою. Попри всю рішучість і натхнення розпачу, я працював важко, ривками. Муза відлетіла. Я не міг прогнати осяйного й глузливого привиду Феодори. Кожну думку здоганяла інша, хвороблива думка, якесь невиразне бажання, жахливе, ніби докір сумління. Я поводився, як фіваїдські самітники[85]. Хоча й не молився, як вони, але, як вони, жив у пустелі й розривав свою душу, як вони рили печери. Я ладен був підперезатися поясом з колючками, аби перебити фізичним болем біль душевний.

Одного вечора до мене в кімнату зайшла Поліна.

«Ви ж убиваєте себе, — благально мовила вона. — Треба виходити, бачитися з друзями».

«Ох, Поліно, ви правду сказали. Феодора мене вбиває, я хочу вмерти. Життя для мене нестерпне».

«Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись. — Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!»

Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п’ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.

«З якої лікарні ти вийшов?» — спитав він.

«Ця жінка мене вбиває, — відповів я. — бо я не можу ні зневажати її, ні забути».

«Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї», — сміючись, вигукнув він.

«Я вже думав і про це, — сказав я. — Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!»

«Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути», — перебив мене Растіньяк.