Шагренева шкіра

Ми з годину по-дружньому розмовляли. Я обрав тон і манери чоловіка, якому Феодора не може відмовити ні в чому, але й дотримував закоханої шанобливості. Бавлячись так, я здобув ласкавий дозвіл поцілувати їй руку, вона граційним рухом скинула рукавичку, і я з насолодою поринув у ілюзію, в яку намагався вірити; моя душа розтанула, розквітла в цьому поцілунку. Феодора з неймовірною покорою дозволяла пестити й тішити себе. Та не кажи, що я був по-дурному нерішучий; якби я захотів ступити крок далі за цю братерську ніжність, вона зразу показала б котячі пазури. Ми хвилин десять просиділи в глибокій мовчанці. Я милувався нею, вгортав її в ілюзорний чар. В ту мить вона була моя, тільки моя. Я володів цією знадливою жінкою, наскільки можна кимсь володіти подумки; я сповивав її своїм жаданням, тримав, стискав у обіймах, моя уява злилася з нею. Тоді я переміг графиню могутністю магнетичних чарів. І досі я шкодую, що не заволодів цією жінкою до останку; але в ту мить я не жадав її тіла, я жадав душі, життя, отого досконалого, ідеального щастя, прекрасної мрії, в яку ми не віримо довго.

«Пані, — сказав я нарешті, відчуваючи, що настає остання хвилина мого хмелю, — вислухайте мене. Я вас кохаю, ви це знаєте, я це вам казав тисячу разів, та ви й самі могли здогадатися. Я не хотів здобувати ваше кохання ні дженджикуватістю, ні дурними лестощами та зухвальством; а ви не розуміли. Скільки я витерпів через вас! Але ви в цьому не винні! Та за хвилину ви складете мені вирок. Бідність буває двох видів, пані: та, що відважно ходить вулицями в лахмітті й, сама того не знаючи, наслідує Діогена, харчується вбого, живе вкрай простим життям; вона, може, щасливіша за багатство чи принаймні безтурботніша, вона здобуває цілий світ там, де могутні не знаходять нічого. І є бідність розкошів, бідність на іспанський лад, що ховає жебри під титулом; вона горда, розпушена, ця бідність у білому жилеті й жовтих рукавичках, вона їздить в екіпажах і за браком одного сантима втрачає цілі статки. Перша — то бідність народу; друга — бідність шахраїв, королів і обдарованих людей. Я не простолюдець, не король, не шахрай; може, я і не обдарований. Я виняток. Моє ім’я велить мені вмерти, але не жебрати. Не турбуйтеся, тепер я багатий, я маю все на світі, що мені потрібне, — сказав я, побачивши на її обличчі той холодний вираз, яким ми зустрічаємо несподіваних прохачок із доброго товариства. — Пам’ятаєте, як ви надумали піти в «Жімназ» без мене, гадаючи, що мене там не буде?»

Вона ствердно кивнула головою.

«Я тоді витратив останнє екю, щоб побачити вас. А пригадуєте, як ми гуляли в Ботанічному саду? Я всі свої гроші заплатив за екіпаж для вас».

Я розповів їй про свої жертви, змалював перед нею своє життя — не так, як змальовую оце тобі, сп’янілий від вина, а в шляхетному сп’янінні серця. Моя пристрасть виливалась у полум’яних словах, у спалахах почуття, забутих відтоді; їх не відворить ні мистецтво, ні пам’ять. Це не була холодна розповідь про відринуте кохання; моє кохання в усій силі й красі надій надихнуло мене на слова, що відбили все життя, повторюючи зойки розшарпаної душі. Я промовляв так, як промовляє передсмертні молитви поранений на бойовищі. Феодора заплакала. Я замовк. Господи праведний! Ці сльози походили з штучного хвилювання, яке можна купити за сто су коло дверей театру; я здобув успіх, як добрий актор.

«Якби я знала...» — сказала вона.

«Мовчіть! — вигукнув я. — Я ще кохаю вас досить сильно, щоб убити...»

Вона простягла руку до шнурка від дзвоника. Я зареготав:

«Не кличте нікого. Я дам вам мирно дожити життя. Убити вас — це був би поганий вияв ненависті! Не бійтесь насильства: я пробув коло вашого ліжка цілу ніч і не...»

«Що? — вигукнула вона й почервоніла, та після цього першого поруху соромливості, властивого кожній жінці, навіть найнечутливішій, кинула на мене осудливий погляд і додала: — Вам, певне, було дуже холодно!»

«Невже ви, графине, гадаєте, що мені така дорога ваша врода? — відказав я, розгадавши думки, що хвилювали її. — Ваше обличчя для мене — це обіцянка, що душа ще прекрасніша. Таж чоловіки, що бачать у жінці лише тіло, можуть щовечора купувати одалісок, гідних сералю, і бути щасливими невеликою ціною! Але я гордий, я хотів жити з вами душа в душу — а ви не маєте душі. Тепер я це знаю. Я вбив би чоловіка, якому ви б віддалися. А втім — ні, ви б же його кохали, і його смерть, може, завдала б вам болю. Як я страждаю!» — вигукнув я.

«Якби ця обіцянка могла вас утішити, — відказала вона сміючись, — я радо запевнила б вас, що не належатиму нікому».

«Та ви ж ображаєте самого Бога, — перебив я, — і будете за це покарані! Колись ви лежатимете на канапі, нездатна терпіти яскраве світло й гамір, приречена жити ніби в домовині, й спізнаєте нечувані муки. Коли шукатимете причину цих повільних, заслужених тортурів, згадайте ті страждання, які ви так щедро розсипали на своєму шляху! Посіявши всюди прокляття, ви пожнете тільки ненависть. Ми самі власні судді, кати правосуддя, що панує на землі й стоїть вище за суд людський, але нижче за Суд Божий».