Шагренева шкіра

«Я божеволію! — вигукнув я. — Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут, — сказав я й постукав себе по лобі. — Якої ти думки про опій?»

«Ет! Жахливі муки», — відповів Растіньяк.

«А газ?»

«Паскудство!»

«А Сена?»

«І сітки, і морг занадто брудні».

«А куля з пістолета?»

«Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но, — повів він далі, — я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб’єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса[86] не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е, — провадив він, — це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав, — я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!»

Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.

«А гроші?» — спитав я.

«В тебе ж є чотириста п’ятдесят франків!»

«Так, але я винен кравцеві й за помешкання».

«Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра».

«Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?»

«Грати на них».

Я здригнувся.

«Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть. — Хочеш поринути в мою «систему розпусти», а боїшся зеленого сукна».

«Слухай, — відказав я, — Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому».

Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.

«Що з вами?» — спитала вона.

Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.

«Я вибираюсь, люба Поліно».

«Я так і знала!» — вигукнула вона.

«Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п’ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце, — я показав їй пакунок, — запечатаний рукопис мого великого твору «Про волю», ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете».

Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.

«То уроків більш не буде?» — спитала вона, показавши на фортепіано.

Я не відповів.

«А ви хоч писатимете мені?»

«Прощавайте, Поліно».

Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.

Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.

«Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?» — спитала Поліна.