Шагренева шкіра

«Поліно, ви янгол! — сказав я. — Не так мені дорогі ці гроші, як ваша щирість, що з нею ви їх принесли мені. Я мріяв про дружину багату, елегантну, титуловану; але тепер я б хотів сам мати мільйони й зустріти молоду дівчину, як ви, й щедру серцем, як ви, і зректись фатальної пристрасті, що вб’є мене. Ви, мабуть, сказали правду».

«Годі!» — відказала вона й вибігла; на сходах залунали дзвінкі рулади її солов’їного голосу.

«Яка вона щаслива, що не кохає ще нікого!» — подумав я, згадавши свої муки за кілька місяців. П’ятнадцять франків від Поліни були для мене неоціненні. Феодора, зміркувавши, що в переповненому простолюдом залі, де ми мали пробути кілька годин, буде задуха, пошкодувала, що не взяла букет, я пішов по квіти і підніс їй, а водночас — своє щастя й усе своє багатство. Я й тішився, й мучився докорами сумління, подаючи їй букет, ціна якого показала мені, наскільки марнотратна ота узвичаєна в товаристві поверхова галантність. Скоро вона поскаржилась, що мексіканський жасмін надто сильно пахне, вигляд залу викликав у неї нестерпну відразу, а лава була тверда, і вона дорікнула мені, що я привів її сюди. Хоч вона сиділа коло мене, їй захотілось додому, і вона поїхала. Приректи себе на безсонні ночі, витратити два місяці життя — й не догодити їй! Ще ніколи цей демон не був такий чарівний і такий безсердий. Дорогою, сидячи поруч неї в тісному екіпажі, я вдихав її віддих, торкався напахченої рукавички, виразно бачив скарби її вроди, відчував запах, солодкий, мов від квіток ірису: наскрізь жінка й нічого жіночого. В ту мить наче спалах світла осяяв для мене таємничі глибини її життя. Враз я згадав книжку, недавно видану одним поетом; задум справжнього художника був виконаний досконало, як статуя роботи Поліклета[83]. Я неначе побачив цю потвору: то в подобі офіцера вона приборкує шаленого коня, то, як юна дівчина, чепуриться перед дзеркалом, щоб зводити з розуму закоханих, то, як коханець, зводить з розуму скромну милу дівчину. Неспроможний інакше витлумачити Феодору, я розповів їй цю фантастичну історію, та вона нічим не виявила, що вбачає в цій поемі про неможливе аналогію з власним життям; вона щиро потішилась, як дитина казкою з «Тисячі й однієї ночі».

«Певне, якась таємниця дає Феодорі силу встояти перед коханням юнака мого віку, перед заразливим жаром цієї прекрасної душевної недуги, — думав я, повертаючись додому. — Може, її пожирає рак, як леді Делакур? Вона, безперечно, живе штучним життям».

Від цієї думки я похолов. Потім у мене виник план, такий несамовитий і водночас такий розумний, який лишень може придумати коханець. Щоб вивчити цю жінку в її тілесній подобі, — так як я вивчив її душу, — я вирішив пробути ніч у її спальні потай від неї. Ось як я виконав цей задум, що пік мені душу, як жадання помсти пече серце корсіканського ченця. В приймальні години у Феодори збиралось товариство таке численне, що портьє навряд чи міг устежити, скільки гостей увійшло і скільки вийшло. Певний, що зможу зостатись у домі, не викликавши скандалу, я нетерпляче дожидав наступної вечірки у графині. Одягаючись, я поклав у жилетну кишеню англійського складаного ножика, бо кинджала не мав. Якби в мене його знайшли, це знаряддя літератора не викликало б підозри, а я, не знаючи, куди заведе мене мій романтичний задум, хотів бути озброєним.