Шагренева шкіра

«Феодора нікого не любить і не відштовхує, — кричав у мені голос софіста. — Вона вільна, а колись продалася за золото. Як коханець чи як законний чоловік, російський граф володів нею! Вона ще матиме спокуси! Чекай». Ні праведниця, ні грішниця, ця жінка жила далеко від людства у власному світі, чи то був рай, чи пекло. Жіноча таємниця, вбрана в кашемір, мережива, гралася в моєму серці всіма людськими почуттями: гордістю, честолюбством, любов’ю, цікавістю... Через примху моди чи з прагнення здаватись оригінальними, властивим нам усім, багатьох тоді охопила манія вихваляти один театрик на бульварі. Графиня виявила бажання побачити обсипаного борошном актора, що тішив деяких недурних людей, і мені припала честь супроводити її на прем’єру якогось поганого фарсу. Ложа коштувала всього сто су, але я не мав ані мідяка в кишені. Не дописавши ще півтома мемуарів, я не важився канючити грошей у Фіно, а Растіньяк, мій добродійник, десь поїхав. Безгрошів’я весь час отруювало мені життя. Якось ми вийшли з Італійського театру під зливу, і Феодора примусила мене їхати додому екіпажем; я ніяк не міг ухилитись від її вдаваної турботи, вона не слухала ніяких відмовок, що я люблю дощ і що я хочу ще до казино. Вона не здогадувалась про моє безгрошів’я ні з мого збентеження, ні з силуваних жартів. Очі в мене налилися кров’ю, та чи розуміла вона хоч один мій погляд? Життя молодих людей підлягає дивним випадковостям! У дорозі кожен поворот будив у мені думки, що краяли серце; я пробував відірвати дошку ззаду екіпажу, щоб вислизнути на вулицю, але не спромігся, і я істерично зареготав, а тоді запав у похмурий тупий спокій, мов людина біля ганебного стовпа. Коли я приїхав додому, на перших словах Поліна мене перебила:

«Якщо в вас нема грошей...»

Ох! Музика Россіні — ніщо проти цих слів. Та вернімось до театру. Щоб мати змогу водити графиню туди, я вже хотів був заставити золотий обідок від материного портрета. Хоча ломбард завжди уявлявся мені брамою до каторги, все ж краще самому віднести туди своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите грошей, завдає стільки болю! Позичити в декого — означає позбутися честі, а відмова з дружніх уст відбирає останню ілюзію. Поліна працювала, мати вже лягла. Кинувши побіжний погляд на ліжко, запона на якому була ледь відгорнута, я побачив, що пані Годен спить глибоким сном; у затінку виразно виднів її спокійний жовтий профіль на тлі подушки.

«У вас якийсь клопіт», — сказала Поліна, поклавши пензлика на віяло, яке саме розмальовувала.

«Дитя моє, ви можете зробити мені велику послугу», — відповів я.

Вона глянула на мене так ущасливлено, що я аж здригнувся. «Невже вона кохає мене?» — подумав я. Тоді сказав:

«Поліно!»

І сів коло неї, щоб краще бачити її. Вона зрозуміла мене, — такий допитливий був мій тон, — і опустила очі, а я розглядав її, гадаючи, ніби читаю в її серці, як у своєму, таке невинне й чисте було її лице.

«Ви мене любите?» — спитав я.

«Трошечки!» — вигукнула вона.

Не кохає... Насмішкуватий тон і чарівний жест виявляли тільки вдячність юної жартунки. Я розповів їй про свої труднощі з грошима й попросив допомогти мені.

«Як! — вигукнула вона. — Ви, пане Рафаелю, не хочете йти до ломбарду, а посилаєте мене?»

Я почервонів, збентежений логікою дитини. Тоді вона взяла мене за руку, ніби хотіла пестощами зм’якшити мимовільний докір.

«О, я б пішла, звісно, — додала вона, — але це непотрібне. Вранці я знайшла за фортеп’яно дві монети по сто су, видно, закотились туди, а ви й не побачили. Я вам на стіл поклала».

«Скоро у вас буде багато грошей, пане Рафаелю, — озвалась і матінка, вистромивши голову з-за опони. — А поки що я можу вам позичити кілька екю...»

«Ох Поліно! — вигукнув я, стиснувши їй руку. — Як я хочу бути багатим!»

«Ет! А нащо?» — жартівливо спитала вона.

Її рука в моїй тремтіла в такт із ударами мого серця, вона висмикнула пальці й почала роздивлятись мою долоню.

«Ви одружитеся з багатою, — сказала, — але вона вам завдасть клопоту! Ой Господи! Вона вас зі світу зведе! Я знаю!»

В голосі її звучала забобонна віра в материну ворожбу.

«Яка ви легковірна, Поліно!»

«Так, так, та жінка, що ви покохаєте, занапастить вас!» — повторила вона, з жахом дивлячись на мене.

Взяла знову пензлика, вмочила в фарбу, вкрай схвильована, і вже не дивилась на мене. В ту мить я ладен був повірити в ці химери. Забобонна людина не може бути зовсім нещасною! Забобон часто подає надію. Зайшовши до своєї кімнати, я справді побачив на столі двоє блискучих екю, поява яких видалась мені незбагненною. Засинаючи, я все думав, думав, підраховував свої видатки, щоб пояснити цю несподівану знахідку, але так і заснув, не додумавшись. Уранці Поліна перестріла мене, коли я виходив замовити ложу.

«Може, вам мало десяти франків? — спитала мене добросерда, мила дівчина, вся зашарівшись. — Мама дала мені оце для вас. Беріть, беріть!»

Вона кинула на мій стіл три екю й хотіла вийти, але я затримав її. Захват висушив сльози, що виступили мені на очах.