Що знає вітер

— Добрий день. Знаю, це дивно, та я подумала: можливо, добре було б почати з бібліотеки. Мій дідусь народився тут 1915 року. Він начебто згадував, що його батько був фермером. Дідусь на початку тридцятих поїхав до Америки й не повернувся. Я хотіла побачити, — я безпорадно махнула рукою на широке вікно, з якого видно було хіба що маленький завулок, — звідки він родом, та ще, може, знайти місце, де поховано його батьків.

— Яке в нього було прізвище?

— Ґаллагер, — сказала я, сподіваючись, що не почую знов історії жінки, яка втопилася в озері.

— Доволі поширене прізвище. Моя мати теж була з Ґаллагерів. Але вона з Донеґолу.

Вона встала й обійшла свій стіл та купи книжок, які їй явно не було де поставити.

— У нас є ціла добірка видань за авторством жінки на прізвище Ґаллагер. — Вона зупинилася перед однією полицею й поправила стос книжок. — Вони були написані на початку двадцятих, але минулої весни їх професійно передрукували й подарували бібліотеці. Я прочитала їх усі. Чудові, справді. Усі до одної. Вона випередила свій час.

Я всміхнулася й кивнула. Книжки жінки з таким самим прізвищем були не зовсім тим, що я шукала, та я не квапилася з відповіддю, щоб не сказати, бува, щось нечемне.

— Який таунленд? — вичікувально спитала вона.

Я отетеріло глипнула на неї.

— Таунленд?

— Країна поділена на таунленди, і кожен із них має назву. У графстві Літрім близько півтори тисячі таунлендів. Ви сказали, що ваш прадід був фермером. — Вона журливо всміхнулася. — Сонечко, в Ірландії на селі всі були фермерами.

Я згадала до болю крихітне село, через яке проїхала, скупчення хат на пагорбі й неширокий головний проїзд.

— Не знаю. А тут хіба немає кладовища? Я думала, що можу просто трохи розвідати територію. Це графство маленьке, так?

Тепер уже вона отетеріло глипала на мене.

— Ділянки є в кожному таунленді. Не знаючи таунленду, ви ніколи не знайдете могили. А давніші могили здебільшого не мають надгробків. Надгробки коштували грошей, а грошей не мав ніхто. Там просто ставили позначки. Рідні знають, хто є хто.

— Але… Я йому рідна, але й гадки не маю, — аж надто емоційно вихопилося в мене. Очевидно, дався взнаки джетлаг[11], занурення у смерті предків і багато питань без відповіді.

— Я зателефоную Мейв. Вона майже п’ятдесят років працювала секретаркою в парафії Кілланаммері, — помітивши мої страждання, запропонувала жінка і співчутливо глянула на мене. — Може, є якісь церковні записи, які ви могли б проглянути. Якщо хтось щось і знає, достоту це Мейв.

Вона взяла слухавку й набрала телефон по пам’яті, ніяково позираючи то на мене, то на стос книжок у себе на столі.

— Мейв, це Дейрдре з бібліотеки. Книжка, на яку ти чекала, доступна. Ні, не ця. Та, що про мільярдера-поганця. — Дейрдре мовчки закивала, хоч її співрозмовниця й не могла знати, що з нею погоджуються. — Так-так. Я в неї зазирнула. Тобі сподобається. — Вона перевела погляд на мене і знову його відвела. — Мейв, у мене тут жінка. Аж із Америки. Каже, що в неї родичі із цих місць. Я тут подумала, чи нема якихось парафіяльних записів, на які вона могла б поглянути. Їй конче треба дізнатися, де їх поховано.

Вона знову кивнула, цього разу скрушно, і я здогадалася, що Мейв каже Дейрдре те, що вона вже знає.

— Можете поїхати до Баллінамора, — мовила Дейрдре, відвівши від рота слухавку, мовби Мейв наказала їй негайно повідомити це мені. — Там є генеалогічний центр. Може, там допоможуть. Ви зупинились у Слайґо?

Я здивовано кивнула.

— Тут насправді нема де оселитись, якщо тільки не винайняти кімнати в маєтку над озером, але більшість людей навіть не знає, що він там є. Його не рекламують, — пояснила Дейрдре.

Я хитнула головою, показуючи, що теж не знала, і Дейрдре передала це Мейв.

— Прізвище — Ґаллагер. — Вона трохи послухала. — Я їй скажу.

Вона знову відвела слухавку від рота.

— Мейв хоче, щоб ви принесли їй книжку про мільярдера й випили з нею чаю. Каже, що ви можете розповісти їй про свою родину, а їй, можливо, щось спаде на думку. Вона стара як світ, — шепнула Дейрдре, прикривши слухавку, щоб Мейв не почула її слів. — Але пам’ятає все.

***

Жінка відчинила двері, перш ніж я встигла постукати. Волосся в неї було тонке та легке й оточувало її голову сивою хмаркою. Окуляри Мейв, що мали чорну оправу з мою долоню, були ширші за її обличчя. Вона, закліпавши, поглянула на мене крізь них блакитними очима і стиснула нафарбовані губи кольору фуксії.

— Мейв? — Раптом я збагнула, що не знаю її прізвища. — Перепрошую. Дейрдре не назвала мені вашого повного імені. Можна звати вас Мейв?

— Я тебе знаю, — сказала вона, і її чоло, вже й так помережане рівчаками й долинами, мов топографічний план, наморщилося ще сильніше.

— Справді?

— Справді.

Я простягнула руку для привітання.

— Мене прислала Дейрдре.

Вона не взяла руки, а відступила й жестом запросила мене ввійти.

— Як тебе звати, дівчинко? Те, що мені знайоме твоє обличчя, ще не означає, що я пам’ятаю твоє ім’я.