Що знає вітер

Власник цукерні, товариський чоловік за шістдесят, умовив мене купити кислої локриці й шоколадно-карамельних цукерок і запитав, що мене привело до Слайґо. Американський акцент виказав моє походження. Коли я згадала про Дромагайр і пошук предків, він кивнув.

— Це зовсім недалеко. Хвилин за двадцять дістанетеся. Треба буде обігнути озеро й триматися 286-ї, доки не побачите таблички «Дромагайр». Місця там пречудові, а дорогою вам трапиться замок Парка. Він вартий того, щоб там зупинитися.

— Озеро називається Лох-Ґілл? — запитала я, ледве встигнувши спохопитись і вимовити назву правильно. «Lough» у ній вимовляється як шотландське «loch».

— Саме так.

У мене замлоїло в грудях, і я відігнала від себе думки про озеро, бо ще не була готова думати про попіл і прощання.

Він підказав мені, як повернутися до готелю, сказавши, якщо я заблукаю, почекати, доки у дзвіниці собору не заб’ють у дзвони. Пробивши мої покупки, спитав, із якої я родини.

— Ґаллагер, так? Була одна жінка на прізвище Ґаллагер, яка втопилася в Лох-Ґіллі, ой… напевно, майже століття тому. Цю історію мені розповіла бабуся. Тіла її так і не знайшли, та ясної ночі, кажуть, інколи можна побачити, як вона йде по воді. У нас є власна пані озера. Здається, Єйтс написав про неї вірша. А якщо подумати, то він навіть про Дромагайр написав.

— «Стояв він серед люду в Дромагайрі, Відкривши душу до усіх вітрів — Аж нині крихту ніжности зустрів, / Ще поки не дістався костомарі»[10], — процитувала я, негайно перейшовши на ірландський акцент, яким досконало оволоділа в юності. Вірша про примарну пані я не знала — він не викликав у мене жодних асоціацій, — проте знала вірш про любий Оїну Дромагайр.

— Достоту так! Непогано, дівчинко. Досить непогано.

Я всміхнулася й подякувала йому, а тоді закинула до рота шматочок шоколаду й поїхала назад через усе місто до готелю, від якого відгонило часом і минулими епохами.

***

Кондитер мав рацію. Краєвиди дорогою до Дромагайра були чудові. Я просувалася потроху, міцно тримаючись за кермо й поволі повертаючи його заради власної безпеки та безпеки невинних ірландських подорожніх. Подеколи обабіч мене здіймалася густа зелень, і я відчувала, як підганяють зарості, що на кожному повороті намагаються заступити дорогу. Тоді хащі розступились, і внизу заблищало озеро, вітаючи мене з поверненням додому.

Я знайшла зручне місце для огляду й зупинила машину, а тоді, щоб увібрати в себе краєвид, видерлася на невисокий кам’яний мур, який відділяв дорогу від урвища. Мапа підказала, що Лох-Ґілл — довге озеро, яке тягнеться від Слайґо до графства Літрім. Однак там, де стояла я, дивлячись згори вниз на його східні береги, воно здавалося близьким і замкненим. Його оточували квадратні ділянки розмежованих камінням орних земель, що зусібіч підіймалися з берегів на схили. Подекуди на пагорбах окремішньо стояли хати, і я подумала, що тутешній краєвид мало змінився за останні сто років. Я легко зуміла б перелізти через мур і спуститися довгим трав’янистим схилом до берега, попри те що розуміла: ця дорога насправді могла бути довшою, ніж видавалося згори. Я замислилася про це, знаючи, що можу взяти із собою урну й покінчити з необхідністю, яка так жахала. Почасти мені понад усе хотілося зайти в цю спокійну блакить і сказати Оїнові, що я знайшла його дім. Утім, я супротивилася покликові води, бо не знала, який ґрунт під травою, що розтягнулася піді мною до берегів озера, — чи, бува, не заболочений. Загрузнути по стегна у в’язкому багні з Оїновою урною — це було б занадто.

Десять хвилин по тому я вже прямувала головною вулицею крихітного Дромагайра, шукаючи знаків та символів і не знаючи, з чого почати. Не могла ж я заходитися стукати у двері й розпитувати про людей, які жили тут дуже давно. Я пройшла через церковне кладовище, придивляючись до імен і дат, до їх скупчень, які вказували на родинні зв’язки, до квітів, які свідчили про любов.

Ґаллагерів на маленькому цвинтарі не було, і я знову сіла в автівку й поїхала далі вздовж головної вулиці, доки не побачила маленької вивіски з написом «Бібліотека», що був підкреслений стрілкою. Вона вказувала на вузеньку доріжку, не більшу за провулок.

Це був звичайний кам’яний будиночок із чотирма шерехатими стінами, шиферним дахом і двома темними вікнами, але в бібліотеках чудово шукати інформацію. Я зупинилася на гравійному паркінгу, якого стало б щонайбільше на трьох відвідувачів, і заглушила мотор.

Усередині бібліотека була менша за мій домашній офіс на Мангеттені. А квартири на Мангеттені ганебно малі, навіть якщо коштують два мільйони доларів. Жінка, можливо, старша за мене на кілька років, зігнулася над романом, а на її столі стосом стояли книжки, які треба було повернути на полиці. Вона випросталася й невиразно всміхнулася, досі не виринувши зі своєї історії, і я простягнула руку для привітання.