Що знає вітер

Вона розвернулася й пошкандибала до кімнати, явно очікуючи, що я піду слідом. Так я і зробила, зачинивши за собою двері. Приміщення пахло вільгістю, пилом і котячою шерстю.

— Енн Ґаллагер, — сказала я. — Я Енн Ґаллагер. Це в мене, гадаю, своєрідна подорож у пошуках свого коріння. Тут, у Дромагайрі, народився мій дід. Я була б дуже рада дізнатися, де поховано його батьків.

Мейв подибала до накритого для чаювання маленького столика, що стояв біля двох високих вікон, які виходили на зарослий сад, але, коли я назвала своє ім’я, різко спинилася, наче геть забула, куди йшла.

— Оїн, — мовила вона.

— Так! Оїн Ґаллагер був моїм дідом.

Моє серце шалено забилося. Я ступила кілька кроків, не знаючи, чого Мейв хоче: щоб я сіла до столу попити чаю чи щоб і далі стовбичила. Кілька секунд вона геть нерухомо стояла до мене спиною. Її маленька постать в обрамленні денного світла завмерла: вона чи то згадувала, чи то щось забула — що саме, я не знала.

Я чекала, коли Мейв звернеться до мене з наказом чи запрошенням, сподіваючись, що вона не забуде, що пустила до своєї оселі незнайомку.

Я злегка прокашлялася.

— Мейв? — озвалася я.

— Вона казала, що ти прийдеш.

— Дейрдре? Так. А ще вона передала вам книжку.

Я дістала книжку із сумочки і ступила ще кілька кроків.

— Не Дейрдре, дурепко. Енн. Енн сказала, що ти прийдеш. Мені потрібен чай. Ми вип’ємо чаю, — забурмотіла вона і знову заворушилася. Сіла до столу й очікувально поглянула на мене. Я подумала, чи не знайти мені приводу, щоб відмовитися від чаювання. Нараз я стала почуватися так, наче потрапила до роману Діккенса і тепер чаюю з міс Гевішем. Мені не хотілось їсти старезний весільний торт і пити «Ерл Ґрей» із запорошених філіжанок[12].

— О, дуже люб’язно з вашого боку… — ухилилась я від прямої відповіді й поклала книжку про мільярдера-поганця на найближчий до себе столик.

— Оїн так і не повернувся до Дромагайра. Мало хто повертається. Знаєш, це має свою назву. Це звуть прощанням по-ірландськи. Але ти тут, — заговорила Мейв, не зводячи з мене погляду.

Я не встояла перед принадністю імені Оїна. Поставила сумку біля стільця навпроти Мейв і плавно сіла. На блюдце з печивом чи на тарілки й філіжанки у квіточку я намагалася не дивитися. Якщо я чогось не знатиму, це мені не нашкодить.

— Наллєш чаю? — манірно спитала вона.

— Так. Так, охоче це зроблю, — відказала я, затинаючись і намагаючись згадати, коли почувалася більш ніяково, тому що я американка. У голові зароїлися безладні думки про етикет: я намагалася згадати, що робити найперше.

— Міцного чи слабкого? — запитала я.

— Міцного.

Тремтливими руками я притримала маленьке ситечко над філіжанкою й наповнила її на три чверті. Оїн завжди віддавав перевагу чаю. Я вміла подавати чай.

— Цукор, лимон, молоко? — спитала я.

Вона пирхнула.

— Нічого.

Я закусила губу, приховуючи свою вдячність, хлюпнула трохи чаю у свою філіжанку й пошкодувала, що немає вина.

Мейв піднесла чай до губ і байдужо почала пити, а я наслідувала її приклад.

— Ви добре знали Оїна? — спитала я, коли ми обидві поставили напої на блюдця.

— Ні. Навряд чи. Він був набагато молодший за мене. Той іще малий шибеник.

Оїн був молодший за Мейв? Оїнові на момент смерті було майже вісімдесят шість. Я спробувала порахувати, що може означати «набагато молодший».

— Мені дев’яносто два, — підказала Мейв. — Моя мати дожила до ста трьох. Моїй бабусі було дев’яносто вісім. Прабабуся була така стара, що ніхто просто не знав, скільки їй років. Ми були раді з того, коли нарешті того старого луб’я не стало.

Я пирснула зі сміху, але замаскувала це стриманим кашлем.

— Дай-но я на тебе погляну, — попросила вона, і я слухняно підвела на неї погляд.

— Аж не віриться. Ти достоту така, як вона, — зачудувалася Мейв.

— Як Оїнова мати?

— Як Енн, — підтакнула вона. — Це просто моторошно.

— Я бачила світлини. Неабияка схожість. Та мене дивує, що ви пам’ятаєте. Ви ж, певно, були геть маленькою дівчинкою, коли вона померла.

— Ні, — вона захитала головою. — О ні. Я добре її знала.

— Мені сказали, що Деклан і Енн Ґаллагер загинули 1916 року. Оїна виховала бабуся, Бріджид, Декланова мати.

— Ні-і-і, — заперечила вона, хитаючи головою й розтягуючи це слово. — Енн повернулася. Зауваж, не відразу. Я пам’ятаю, як про неї говорили після повернення. Ходили певні чутки… здогади про те, де вона була. Але вона повернулася.

Я приголомшено витріщилася на стареньку і, затинаючись, проказала:

— Д-дідусь мені не розповідав.

Вона опустила погляд і замислилася над цим, киваючи та п’ючи свій чай, а я ковтала свій, поки моє серце шалено калатало: я почувалася зрадженою.

— Можливо, я заплуталася, — тихо мовила вона. — Не дозволяй собі сумніватися через теревені якоїсь старої.

— Це було давно, — зауважила я.

— Так. Давно. А пам’ять — штука дивна. Вона нас розігрує.

Я кивнула, заспокоєна тим, що вона так легко відмовилася від свого твердження. Якусь мить вона здавалася надзвичайно певною, і її впевненість похитнула мою.

— Їх поховано в Баллінаґарі. У цьому я певна.

Я кинулася діставати із сумочки блокнотик і олівець.

— Як туди дістатися?