Що знає вітер

— Мік — мій друг. Ти це знаєш, — відказав Томас, зігнорувавши шпильку на свою адресу. Деклана не стало п’ять років тому, а я не була його дружиною. — А ще, Бене, Майкл Коллінз був твоїм другом. Колись.

— Колись у нас була спільна справа. Але не тепер, — тихо зауважив Бен.

— І що ж то за справа, Бене? — запитав Томас — так тихо, що в його голосі важко було розпізнати сарказм, але я його вчула. Бен також його вчув і негайно став дибки.

— Свобода Ірландії, хай їй біс, доку, — різко промовив він і відкинув цигарку. — Невже ти так зручно влаштувався у своєму великому будинку разом із могутніми друзями й жінкою найкращого друга, що забув сімсот років страждань нашого народу?

— Майкл Коллінз зробив для свободи Ірландії, для незалежності Ірландії більше, ніж коли-небудь зробимо ти чи я, — з упевненістю в голосі заперечив Томас.

— Що ж, цього замало! Цей Договір — не те, за що ми проливали кров. Ми майже досягли мети й не можемо спинитися зараз! Коллінз піддався. Підписавши ту угоду, він устромив ножа в спину кожному ірландцеві.

— Не треба так, Бене. Не дозволяй їм забрати ще й це, — застеріг Томас.

— Що забрати?

— Англійці наслідили повсюди. Та не дозволяй їм нас розділити. Не дозволяй їм руйнувати сім’ї та дружбу. Якщо ми почнемо боротись одне з одним, у нас не залишиться більше нічого. Тоді вони по-справжньому знищать ірландців. А ми зробимо за них усю брудну роботу.

— Отже, все було марно? Ті, хто загинув у шістнадцятому, й ті, хто загинув відтоді? Вони загинули марно?! — вигукнув Бен.

— Якщо ми підемо одне на одного, то вони загинули марно, — відповів Томас, і Бен одразу заперечно захитав головою.

— Боротьба не скінчилася, Томасе. Якщо не ми будемо боротися за Ірландію, то хто буде?

— Отже, ми віддані Ірландії та ірландцям, доки вони не починають із нами не погоджуватись, а тоді нам треба їх нищити? Не так це має відбуватися, — наполіг вражений Томас.

— Томасе, ти ж пам’ятаєш, як воно було. У шістнадцятому люди нас теж не підтримували. Ти пам’ятаєш, як вони волали, сичали та жбурлялися в нас усім на світі, коли «брунатні» провели нас вулицями після капітуляції. Але люди отямилися. Ти бачив, який зчинився гамір, коли почали вішати наших ватажків. Бачив, як раділи юрби, коли вісім місяців по тому з Англії повернулися в’язні. Люди хочуть свободи. Вони готові до війни в разі потреби. Ми не можемо облишити боротьбу зараз. Згадай, як далеко ми вже тоді зайшли!

— Я бачив, як гинуть люди. Бачив, як загинув Деклан. Я не стрілятиму в друзів, які в мене залишилися. Не буду. Переконання — це чудово, доки вони не перетворюються на виправдання для війни з людьми, з якими ти колись боровся разом, — сказав Томас.

— Хто ти, доку? — Бен жахнувся. — Шон Мак-Діармада, напевно, перевертається в могилі.

— Я ірландець. І не здійму зброї ні на тебе, ні на будь-якого іншого ірландця, і Договір тут ні до чого.

— Ти слабкий, Томасе. Повертається Енн… А де тебе, в біса, носило? — процідив він крізь зуби, урвавши себе, щоб гнівно накинутися на мене, а тоді знову перевів погляд на Томаса і повів далі: — Вона повертається, і нараз у тобі згасає вогонь. Що подумав би про вас обох Деклан? — Бен мокро й щедро плюнув собі під ноги, а тоді повернувся й махнув на Томаса, прощаючись із ним, прощаючись із нами.

— Твоя мати буде рада тебе бачити, Бене. Надто вже багато часу минуло. Їж. Пий. Відпочивай. Проведи Різдво з нами, — сказав Томас, не маючи бажання на це реагувати.

— Із ним? — Бен показав на ряд вікон зі східного боку будинку, крізь які було видно, що вечірка в розпалі. Під одним вікном вимальовувався у світлі силует Майкла, який стоячи саме розмовляв із Деніелом О’Тулом. — Хтось має сказати Здорованеві, щоб він не стояв попід вікнами. Ніколи не вгадаєш, хто ховається серед дерев.

Почувши завуальовану погрозу, Томас напружився, міцніше обхопивши рукою моє тіло, і я пораділа цій підтримці, коли з тіней долинув голос і водночас пролунало характерне «клац» курка пістолета.

— Ні, ніколи, — проказав Ферґус, наближаючись до нас. Із вуст охоронця звисала цигарка, що надавала йому невимушеного вигляду, який геть не пасував до зброї в руках.

Бен сахнувся, і його опущені руки затремтіли.

— Не роби цього, — тихо застеріг Ферґус. — Ти зіпсуєш Різдво багатьом хорошим людям.

Бенові руки зупинились.

— Якщо ти хочеш зайти досередини, я муситиму забрати той пістолет, із якого ти хочеш вистрілити, — спокійно, але наполегливо сказав Ферґус. — Якщо ти не збираєшся заходити досередини, я все одно заберу його, для певності, просто щоб ти пережив цю ніч. А тоді вирушай до Дубліна.

Він випустив цигарку і, не опускаючи очей, втоптав недопалок у землю носаком черевика. Підійшов до Бена, спокійно обшукав його й витягнув із чобота ніж, а з-за паска — пістолет.

— У будинку його мати. І небіж. Він із нашої родини, — тихо зауважив Томас.

Ферґус кивнув, швидко смикнувши головою.

— Я чув. То чому він тут, серед дерев, стежить за будинком?