Що знає вітер

24 грудня 1921 року

На межі століть в Ірландії щось змінилося. Відбулося своєрідне культурне відродження. Ми співали старих пісень і слухали давні історії — ті, які чули вже багато разів, — але їх навчали з оновленим завзяттям. Ми дивилися на себе й одне на одного, і в нас з’явилося особливе передчуття. З’явилася гордість за нашу суть, за те, чого ми могли прагнути, й за тих, від кого ми пішли, і навіть пошана до всього цього. Мене вчили любити Ірландію. Міка вчили любити Ірландію. Я не сумніваюся, що Бена, Ліама й Деклана також учили її любити. Та тепер я вперше в житті не знаю, що це означає.

Після нашої сутички з Беном Ґаллагером ми з Енн стояли під деревами, вражені інцидентом.

«Томасе, мені не подобається цей світ, — прошепотіла Енн. — Цей світ явно розуміла інша Енн, а я не зрозумію його ніколи».

«Який світ, графине?» — спитав я, хоча вже знав який.

«Світ Бена Ґаллагера й Майкла Коллінза, світ мінливих кордонів і переходів із боку на бік. А найгірше — те, що… Я знаю, чим це закінчується. Я знаю кінець і все одно цього не розумію».

«Чому? Чому ти не можеш цього зрозуміти?»

«Тому що не жила в цьому, — зізналася вона. — Не жила так, як ви. Знайома мені Ірландія — це Ірландія пісень, переказів і мрій. Це Ірландія у версії Оїна — а в нас усіх є власна, — та навіть ця версія пом’якшена й перекроєна, бо він її полишив. Я не знаю Ірландії гноблення та революції. Мене не навчали ненавидіти».

«І нас не вчили ненавидіти, Енн».

«Ні, вчили».

«Нас учили любити».

«Що любити?»

«Свободу. Ідентичність. Перспективу. Ірландію», — мовив я.

«І як ви поведетеся із цією любов’ю?» — не вгавала Енн. Коли я їй не відповів, вона сказала за мене: «Я скажу тобі, що ви зробите. Ви підете одне на одного, бо ви любите не Ірландію. Ви любите образ Ірландії. А він у кожного свій».

Я зміг хіба що похитати головою, образившись і не бажаючи піддаватись. У моїх грудях палав гнів за Ірландію — за кожну несправедливість, — і я не хотів дивитися на Енн. Вона звела мою відданість до нездійсненної мрії. А за мить наблизила моє лице до свого й поцілувала мене у вуста, тихо благаючи про прощення.

«Вибач, Томасе. Я кажу, що не розумію, а тоді читаю тобі лекцію так, наче розумію».

Далі ми вже не говорили про Ірландію, шлюб чи Бена Ґаллагера. Проте її слова крутились у мене в голові весь вечір, притлумлюючи все інше. «І як ви поведетеся із цією любов’ю?»

На опівнічній месі я сидів із Міком з одного боку та Енн із другого, тримаючи на руках Оїна, який заснув. Той почав позіхати ще під час вхідної процесії, а до першого читання вже спав. Він тихо сопів, поки отець Дарбі зачитував пророцтво Ісаї; спав, не переймаючись жодними турботами й не знаючи про напруження, від якого Мік похилив голову, а Енн морщила чоло. Його веснянкувата щічка притулилася до моїх грудей, до мого зболілого серця, і я заздрив його невинності, його вірі та його довірі. Коли Мік на вітанні миру із серйозним обличчям повернувся до мене, стиха заговоривши, я зміг хіба що кивнути й повторити благословення: «Мир тобі». Та серце моє було безмежно далеке від миру.

У проповіді отець Дарбі сказав, що легше верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти. Можна також сказати, що легше верблюдові пройти через голчине вушко, ніж ірландцеві перестати боротися.

Мене вчили любити Ірландію, та любов не повинна бути такою тяжкою. Обов’язок — так. Але не любов. Може, це і є моя відповідь. Людина не буде страждати чи приносити жертви заради того, чого не любить. Урешті-решт, гадаю, все це зводиться до того, що ми любимо найбільше.

Т. С.