Що знає вітер

Томас не став мене перебивати чи освідчуватись у коханні. Він просто слухав, лагідно дивлячись на мене згори вниз; вуста його були ще лагідніші, а найлагіднішим був його дотик до моєї спини. Але мені було потрібно за щось триматись, і я стиснула руки, вчепившись у його сорочку, так, як чіплялася за дерево. Шкіра в Томаса була тепла від танців, а під моїми кулаками гупало його серце, нагадуючи, що цієї миті він мій.

— Потім слова на сторінці та обличчя на світлині стали чоловіком. Реальним. Таким, якого можна торкнутися. Досконалим. — Я ковтнула, намагаючись не заплакати. — Я закохалася дуже швидко, дуже сильно й дуже щиро. Не тому що любов сліпа, а тому що… вона не сліпа. Любов не сліпа — вона засліплює. Б’є в очі. Я поглянула на тебе й пізнала найпершого ж дня. Твою віру й твою дружбу, твою доброту і твою відданість. Я побачила все це й дуже сильно закохалась. І це почуття продовжує розростатися. Моє кохання таке велике, всеохопне й надмірне, що я через нього й дихати не можу. Страшно любити так сильно, знаючи, яке крихке насправді наше існування. Тобі доведеться триматися за мене, бо інакше я вибухну… а може, просто полину геть. У небо, в озеро.

Я відчула, як його охопив дрож — від лагідних рук до милосердних очей, а тоді він усміхнувся і його губи притиснулися до моїх — раз, двічі, а тоді ще раз. Його зітхання залоскотало мені язик, а мої хапливі руки покірно розправилися на його тілі. Тоді він забурмотів у мої спраглі вуста, говорячи й водночас цілуючи мене:

— Виходь за мене, Енн. Я прив’яжу тебе до себе, щоб ти не змогла полинути геть, щоб нам ніколи не довелося розлучитися. До того ж тобі час змінити ім’я. Те, що я досі зву тебе Енн Ґаллагер, страх як збиває з пантелику.

Хоч яких пропозицій я від нього очікувала, пропозиції вийти за нього з-поміж них досі не було. Я відсторонилася, широко розплющивши очі, і, вражена його словами, засміялася. На мить я забула про Томасові губи й натомість зазирнула йому в очі. Під укриттям гілок, у світлі зимового місяця вони здавалися дуже світлими й безневинними.

— Енн Сміт — це майже так само буденно, як Томас Сміт, — стиха продовжив він. — Але для графині, що подорожує в часі, ім’я — не аж така важлива штука.

Його іронічний тон не пасував до цього вкрай серйозного освідчення.

— А нам можна? Нам справді можна побратися? — видихнула я.

— А хто нас зупинить?

— Я не можу довести, що я… це я.

— Кому потрібні докази? Я це знаю. Ти знаєш. Бог знає.

Томас поцілував мене в чоло, в ніс, в одну і в другу щоку, а тоді зупинився на моїх вустах, чекаючи на мою відповідь.

— Але… що скажуть люди?

Що скаже Бріджид?

— Сподіваюся, вони нас привітають.

Він торкнувся поцілунком моєї верхньої губи, а тоді — нижньої, злегка потягнувши за неї та спонукаючи мене піти за його прикладом.

— Що скаже Майкл? — важко видихнула я, відсторонившись, щоб мати змогу говорити. Я добре уявляла, як Майкл вітатиме Томаса, водночас щось застережно шепочучи на вухо мені.

— Мік, я певен, скаже щось грубе й непоштиве. А тоді шумно заллється сльозами, бо любить так само сильно, як ненавидить.

— Що… — заговорила я знов.

— Енн, — Томас притиснув великі пальці до моїх губ, обхопивши руками лице й зупинивши потік запитань. — Я тебе кохаю. Безтямно. Я хочу зв’язати нас між собою всіма можливими способами. На сьогодні, на завтра й на кожен день після того. Ти хочеш вийти за мене чи ні?

Я хотіла цього понад усе. Більше ніж геть усе на світі.

Я кивнула, усміхаючись у подушечки його великих пальців і цілковито йому підкоряючись. Він прибрав руки і торкнувся своїми вустами моїх.

Якусь мить я насолоджувалася перспективою стабільності, його чистим смаком, що поглинав геть усе. Нас обох вабило те, що могло статися з нами, і я дозволила собі цим спокуситися.

Тоді вітер змінив напрямок, а місяць блимнув; хруснула гілка й замерехтів вогник сірника. У повітрі завис струмінь цигаркового диму, сповіщаючи нас про те, що ми не самі, а за кілька секунд із темряви долинув голос.

— То це правда, так? Про вас двох. Мати казала, що так воно і є. Я не хотів їй вірити.

Я крутнулася, не полишаючи Томасових обіймів, і проковтнула зойк, а він обвив мене однією рукою, не даючи мені впасти, й підступив до незнайомця.

Я подумала, що то Ліам. У темряві здавалося, ніби він має схожу статуру та зріст, а тембр голосу в нього був майже такий самий. Але Томас, спокійний і зібраний, назвав цього чоловіка іншим іменем, і я з величезним полегшенням усвідомила свою помилку.

Це був Бен Ґаллагер, найстарший Декланів брат, той, із яким я ще не зустрічалась.

— Енн, — холодно привітався Бен, нахиливши голову. — Ти маєш добрий вигляд.

Його голос звучав неприродно, ніяково, а вираз обличчя приховував картуз. Бен смачно затягнувся цигаркою, а тоді повернувся до Томаса.

— Тут Коллінз, — різко сказав він. — Гадаю, доку, це показує все, що мені треба знати про те, кому ти відданий. Хоча, зважаючи на те, як ти щойно цілував дружину мого брата, я сумніваюся, що відданість — твоя сильна сторона.