Що знає вітер

— Нічого страшного. Не тривожтеся зараз. Пропоную поїсти. — Меґґі О’Тул плеснула в долоні, спонукаючи рідних накласти їжі на тарілки.

Позирнувши на мене, вони послухалися й узялися за бенкет із завзяттям людей, яким колись довелося пізнати, що таке голод. Я так само наклала їжі на тарілку Оїнові, наказавши йому повернутися на свій стілець.

Молодь почала теревенити, але дорослі їли мовчки, наслухаючи, коли повернуться чоловіки, й жадаючи якнайшвидше заспокоїтися.

— Нащо їй отак бігти, Енн? — спитав мене Майкл, понизивши голос.

— Мені спадає на думку всього одна причина, — стиха відповіла я. — Вона, певно, думає, що в цьому замішаний її син.

— Енн, Ферґус став би стріляти лише в разі необхідності, — заперечив Джо.

— Може, необхідність і виникла, — пробурмотіла я мов не своя.

— Боже милостивий і праведний, — промимрив Джо.

— Отже, брати Ґаллагери не з нами? — Майкл зітхнув: — Вони в цьому не самі.

Я подумала, що коли Ферґус розповів Майклові про освідчення напередодні ввечері, то розповів йому і про присутність Бена Ґаллагера та про те, який він був незадоволений, дізнавшись, що Майкл Коллінз у Ґарва-Ґлібі. Але цього, очевидно, не сталося.

Бріджид повернулася до будинку бліда, але зібрана й вибачилася за спішну втечу.

— Розхвилювалася без причини, — тихо сказала вона, та далі нічого пояснювати не стала.

Ми доїли вечерю, а Томас і Роббі так і не повернулись. Оїна затягнуло у гру в шаради з О’Тулами, а ми з Майклом і Джо вислизнули за парадні двері в сутінки, не в змозі чекати далі. Нас зустріли Томас і Роббі, які йшли поміж дерев зі східного боку Лох-Ґіллу, там, де болото зустрічалося з озером. Їхній одяг був мокрий по стегна після ходіння трясовиною, і вони дрижали, міцно стиснувши вуста.

— Що сталося? — запитав Майкл. — Де Ферґус?

— Скоро надійде, — відповів Томас і спробував завернути нас до будинку.

— Кого він підстрелив, Томмі? — похмуро запитав Майкл, не бажаючи коритися.

— Дякувати богові, не людину з Дромагайра. Ніхто з місцевих не зостанеться без батька чи сина, — пробурмотів Томас. Він стулив вуста з неохоти й жалю і стомлено потер очі. — Ферґус сказав, що той чоловік націлив на будинок рушницю, далекобійну. Він досить довго просидів на місці — схоже, чекав на свою ціль.

— Чекав на мене? — голосом, який здавався геть неживим, запитав Майкл.

Роббі нервово заворушив здоровим оком і сильно здригнувся.

— Я його впізнав, містере Коллінз. Він возив зброю для добровольців. Я бачив його кілька разів із Ліамом Ґаллагером. Його називали Броді — щоправда, я не знаю, ім’я то було чи прізвище. Ліамовим контрабандистам не надто щастило.

— Чому? — спитав Майкл.

— Мартіна Керріґана торік у липні вбили «брунатні», а тепер ще й Броді не стало. Вони були не з нами, але на нашому боці, — зауважив Роббі й похитав головою так, наче не міг цього збагнути.

— Сторони змінюються, хлопче, — сказав Майкл. — І всі почуваються так, наче застрягли між ними.

— Енн, Мартін Керріґан був бородатий і білявий, — зауважив Томас, дивлячись мені в очі. — Гадаю, він міг бути одним із людей у човні на озері минулого червня. Броді саме такий, як ти описувала третього. Я не пов’язував одного з другим, доки Роббі не сказав мені, що то були Ліамові хлопці.

— Що ти маєш на увазі, Томмі? Що за човен? — Майкл нічого не міг зрозуміти. Роббі не відповів, а Томас мовчав, чекаючи, коли я зведу все докупи.

— Майкле, він має на увазі, що той, кого Ферґус підстрелив сьогодні ввечері, необов’язково прийшов убити тебе, — вражено промовила я.

— Що?! — вигукнув Джо О’Райллі, геть спантеличений.

— Можливо, він намагався вбити мене, — пояснила я.