Що знає вітер

Розділ 21 Розлука

Люба, час для прощання:

Ніхто ж бо за нами

Не шпигує ночами;

Це пісня світання.

В. Б. Єйтс

На початку січня в Дойлі знову розпочиналися дебати щодо Договору, і ми з Томасом зібралися поїхати до Дубліна на відкриті засідання. Я хотіла, щоб із нами поїхали Бріджид і Оїн, але Бріджид наполягла, щоб ми вирушили самі.

— Іншого медового місяця вам може й не перепасти, — з притиском сказала вона. — А ми з Оїном спокійно житимемо тут із О’Тулами.

Я благала Томаса не казати їй, що мене підстрелив Ліам: надто вже складні були обставини справи, та й після такого звинувачення ми мусили б пояснити, звідки я взялася на озері, а цього я зробити не могла. Наші стосунки вже й без того були такі напружені й непрості, що я геть не знала, як можна покращити ситуацію, зізнавшись їй.

— Ти віриш, що вона захистить тебе від них? — вражено спитав Томас.

— Я вірю, що вона берегтиме Оїна, — відказала я. — Це єдине, що мене турбує.

— Це єдине, що тебе турбує?! — вигукнув Томас. Його голос гучнішав із кожним словом. — Ну, а мене — не тільки це! Боже милостивий, Енн. Ліам спробував тебе вбити. Бен, наскільки я знаю, теж. Та я, чорт забирай, радий, що той сердега Мартін Керріґан і горопашний Броді мертві, бо тепер можу перейматися тільки клятими братами Ґаллагерами.

Томас ніколи не волав, і його палкі слова викликали в мене подив. Коли я отетеріло витріщилася на нього, він схопив мене за плечі, притиснувся чолом до мого чола й простогнав моє ім’я.

— Енн, послухай. Я знаю, що Бріджид тобі небайдужа, та твоя відданість їй не є взаємною. Вона натомість віддана своїм синам, і я не довіряю їй у справах, що стосуються них.

— То що нам робити? — спитала я.

— Вона повинна знати, що я більше не підпущу їх ні до тебе, ні до Оїна.

— Вона звинуватить у цьому мене, — зажурилась я. — Подумає, що змушена обирати між нами.

— Вона справді мусить обирати, графине. Бен і Ліам завжди були баламутами. Деклан був наймолодший, але мав найхолоднішу голову й найдобріше серце із цієї трійці.

— Деклан коли-небудь бив Енн? — тихо спитала я.

Томас здивовано відсахнувся.

— А чому ти питаєш?

— Бріджид сказала мені, що розуміє, чому я — чому Енн — пішла, щойно в неї виникла нагода. Вона натякнула, що Деклан не завжди був лагідний і що він та його брати успадкували батькову вдачу.

Томас витріщився на мене, здивовано роззявивши рота.

— Деклан ніколи не здіймав руки на Енн. Вона одразу дала б йому відсіч. Вона завзято духопелила його братів. Ліам, як я знаю, якось розсік їй губу. Але то було по тому, як вона вдарила його по голові лопатою, а він змахнув рукою, намагаючись забрати ту лопату.

— То чого Бріджид стала б думати, що Деклан був жорстокий?

— Деклан завжди покривав Бена з Ліамом. Я знаю, що він не раз брав на себе провину за їхні діяння. Сплачував їхні борги, залагоджував ситуації, коли той чи той встрявали в халепу, й допомагав їм знайти роботу.

— І тепер їх, на твою думку, спробує покривати Бріджид, — зітхнула я.

— Я знаю, що вона таки спробує.

І з цією думкою Томас сів із Бріджид поговорити невдовзі після нашого одруження й розпитав її про те, де перебувають і чим займаються її сини.

Коли вона взагалі не схотіла про них говорити, він недвозначно попередив, сказавши їй, що Ліамові з Беном більше не раді в Ґарва-Ґлібі.

— Докторе Сміт, ви по вуха в цій боротьбі. Уже не один рік. Ви не невинні. Нічим не кращі за моїх хлопців. Я тримаю язика за зубами. Бережу ваші таємниці — ті нечисленні, які знаю. І їх дуже мало! Мені ніхто нічого не розповідає.

У неї затремтіло підборіддя, і вона запитливо й водночас звинувачуючи, поглянула на мене. Томас, не показуючи на обличчі емоцій, серйозно дивився на неї.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — стиха мовив він нарешті, дивлячись їй у вічі. — Чи є в мене підстави боятися їх?

Вона захитала головою й забелькотіла щось незв’язне.

— Бріджид! — урвав він, і вона негайно замовкла. Її спина випрямилась, а лице скам’яніло.

— Вони їй не довіряють, — відрубала Бріджид.

— Мені байдуже, — суворо проказав Томас, і на мить переді мною з’явився той Томас Сміт, який ніс Деклана на спині вулицями Дубліна, який проникав до Замку та в’язниць заради Майкла Коллінза, який щодня з холодними очима й без дрожу в руках дивився в обличчя смерті. Він трохи лякав.

Бріджид теж його побачила таким. Вона сполотніла й відвела погляд, зціпивши руки на колінах.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — повторив він. — Я не можу цього допустити.

Бріджид опустила підборіддя на груди й прошепотіла:

— Я скажу їм триматися подалі.

***

Поки ми петляли в натовпі, прямуючи до велелюдного залу Меншн-гауса, Томас міцно тримав мене за руку. Майкл запевнив, що для нас буде зарезервовано місця, і ми прослизали між нервових присутніх, які курили, совались і наповнювали приміщення запахом попільничок і несвіжих пахв. Я притулилася лицем до Томасового плеча, до його чистої твердості, й помолилася за Ірландію, хоча вже знала, що її спіткає.