Що знає вітер

26 грудня 1921 року

Сьогодні я одружився з Енн. Вона більше не нагадує мені Декланову Енн попри всю їхню зовнішню подібність. Це моя Енн, і більше я не бачу нічого. Вона була різдвяним ангеликом — уся в білому, вдягнена у фату Бріджид і сукню Енн Фіннеґан. Коли я прокоментував її вибір, вона просто всміхнулась і сказала: «Як багато жінок має можливість одягнути прабабусину сукню та прапрабабусину фату?» В руках вона несла букетик гостролисту, червоні ягоди якого яскраво вирізнялися в її блідих долонях, а темне волосся було розпущене. Воно закручувалося довкола її пліч під фатою. Енн була неймовірно гарна.

У церкві панував холод, а гості на весіллі були пригнічені й сонні після двох днів веселощів і веремії. Я гадав, що після подій учорашнього вечора Енн захоче відкласти наше весілля, та коли я запропонував це зробити, вона похитала головою і сказала: якщо Майкл Коллінз може триматися серед цього хаосу, то можемо й ми. Коли я взяв її руку перед входженням до каплиці, вона була спокійна, а її очі — ясні. Вона відмовилася закривати сукню пальтом чи шаллю і дрижала, стоячи на колінах перед вівтарем, поки отець Дарбі провадив весільну месу. Слова служби тихо злітали з його вуст, і їм вторували всі присутні. Я теж тремтів, дивлячись на Енн, але не від холоду.

Я ловив кожне слово, відчайдушно бажаючи смакувати цю церемонію, нічого не пропустити. Однак у наступні роки я понад усе плекатиму спогад про Енн, про її непохитний погляд, її пряму спину та впевнені обіцянки. Вона була серйозна і спокійна, як вітражна Мадонна, що дивилася на нас згори, поки відбувалися ритуали.

Свої обітниці Енн проказала без ірландського акценту, наче обіцянка, яку вона давала, була надто свята для маскування. Якщо отець Дарбі й замислився, чого вона заговорила, як янкі, то не сказав про це нічого й нічим не показав свого ставлення до цього. Чи були здивовані парафіяни, я не дізнаюся ніколи: поки вона обіцяла мені ціле життя, хай як воно складеться, ми невідривно дивились у вічі одне одному.

Коли настала моя черга, голос розлігся луною в майже порожній церкві й відбився у грудях. «Я, Томас, беру тебе, Енн, у законні дружини, щоб бути з тобою в щасті й у горі, в багатстві й у бідності, у хворобі та в здоров’ї, доки смерть не розлучить нас».

Отець Дарбі з’єднав нас у шлюбі й лунким голосом попросив Господа в милосерді своєму зміцнити злагоду між нами та сповнити нас обох своїх благословень. «Що Бог спарував, людина нехай не розлучує», — прогуркотів він, і Мік від усієї душі гучно вигукнув «амінь», а його оклик підхопив Оїн. Його тоненький голосок звучав рішучо, і серйозність ситуації не стримувала хлопчика.

Енн дістала два персні, які я подарував їй різдвяним ранком, і отець Дарбі благословив їх. Мене знову вразило символічне значення кола. Віра, відданість, вічність. Якщо час — це вічний цикл, то він може не закінчуватися ніколи. Енн із надією й зухвалістю надягнула холодними руками перстень мені на палець, а я, своєю чергою, заявив свої права на неї.

Решта меси — молитви, причастя, благословення та її завершення — відбувалася десь на віддалі, окремо від нас двох, наче ми втекли в царство приглушених звуків і напівтонів і там існували тільки ми, а оточував нас плинний час.

Відтак ми вийшли з церкви біля Баллінаґару; позаду залишилася смерть на пагорбі, а попереду на нас чекало ціле життя, і як минуле, так і теперішнє було припорошене білим. Уже пішов сніг, і довкола кружляли сніжинки, крилаті й чудесні, білими птахами звершуючи кола над нашими головами. Я звів обличчя до неба й подивився, як вони летять, сміючись разом із Оїном, який підняв руки їм назустріч, водночас намагаючись упіймати сніжинку язиком.

«Небеса послали голубів!» — вигукнув Мік, зняв шапку й обхопив руками небо, дозволивши снігу м’яко падати на своє волосся й одяг, прикрашаючи його крижинками. Енн дивилася не на небеса, а на мене; вона широко всміхалась, а її лице сяяло. Я підніс її холодні пальці до своїх губ і поцілував їхні кісточки, а тоді притягнув її до себе й закутав у блідо-зелену шаль, яку тримала під час церемонії Меґґі О’Тул.

«Як часто у Дромагайрі сніжить?» — зачудовано видихнула Енн.

«Майже ніколи, — визнав я. — Утім… цей рік узагалі був сповнений див, Енн Сміт».

Вона променисто всміхнулася мені, так, що в мене аж дух забило, і я нахилився, щоб поцілувати її усміхнені вуста, геть не думаючи про те, що на нас дивляться.

«Здається, містер і місис Сміт, Бог благословляє ваш союз!» — вигукнув Мік і, згрібши в обійми Оїна, почав вальсувати та кружляти довкола нас. О’Тули стали його наслідувати, розбиваючись на пари й весело танцюючи. Джо О’Райллі галантно вклонився Елеанор, яка тим часом хихотіла, а Мейв умовила суворого Ферґуса зробити коло церковним подвір’ям. До танців долучилися навіть Бріджид і отець Дарбі. Увінчані сніжинками, ми гойдались у зимовому присмерку, насолоджуючись моментом, одне одним і Різдвом, яке вічно житиме в моїй пам’яті.

Тепер Енн спить на боці, скрутившись клубочком, а я можу хіба що споглядати її, і моє серце такою мірою сповнене почуттів, що я задихнусь, якщо не сидітиму рівно. Світло лампи торкається її без перешкод, ба навіть без сорому, злегка гладячи по голові, протікаючи вигином талії, опуклістю стегна, і я безглуздо ревную через ці його пестощі.

Навіть не уявляю, як це: щоб усі чоловіки кохали своїх жінок так, як я кохаю Енн. Якби так було, на вулицях було б порожньо, а поля стали б занедбаними. Промисловість поступово зупинилася б, а ринки зруйнувались би, поки чоловіки падали до ніг своїх дружин, не потребуючи й не помічаючи нічого, крім них. Якби всі чоловіки кохали своїх дружин так, як я кохаю Енн, із нас не було б жодної користі. А може, світ пізнав би мир. Може, якби для нас головним у житті стало кохати й бути коханими, війни скінчилися б, а незгода зникла б.

Наш шлюб триває всього кілька годин, а наші залицяння тривали ненабагато довше. Я знаю, що ця новизна щезне, і невдовзі життя візьме гору. Та мене полонила не її новизна, не новизна нашої пари. Геть навпаки. Ми неначе завжди були й завжди будемо, наше кохання й наші життя неначе вийшли з одного джерела й зрештою повернуться до нього, переплетені й невіддільні одне від одного. Ми дуже давні. Старші за історію й визначені долею.

Я сміюся із себе та зі своїх романтичних думок, радіючи, що цих слів не прочитає ніхто. Я шалено закоханий чоловік, який дивиться на свою дружину, яка спить, — м’яку, оголену й любу, і через це став дурним і сентиментальним. Я простягаю руку і гладжу її шкіру, проводячи пальцем уздовж руки від плеча до початку долоні. З’являються сироти, але Енн не ворушиться, і я заворожено дивлюсь, як її шкіра розгладжується, забувши про мій дотик. На згині ліктя я залишив пляму. У мене на пальцях чорнило. Мені подобається її вигляд, вигляд відбитка мого пальця на її шкірі. Якби я був кращим художником, то намалював би її у відбитках пальців, залишивши свій знак у всіх своїх улюблених місцях і засвідчивши цим свою відданість.

Енн розплющує очі й усміхається мені. Повіки в неї важкі, а вуста рожеві, і ось я знову засапаний і жалюгідний. Нікчемний. Але цілком упевнений.

Ніхто й ніколи не кохав так, як я кохаю Енн.

«Лягай у ліжко, Томасе», — шепоче вона, і мені вже не хочеться ні писати, ні малювати, ні навіть мити руки.

Т. С.