Що знає вітер

16 квітня 1922 року

У мене наповнена думками голова, і мало місця для їх запису. Цей щоденник заповнено, а я ще повинен багато чого сказати й маю забагато часу до світанку. Енн купила мені на день народження новий щоденник, але він чекає, коли я його заповню, на тумбочці вдома.

Я прокинувся в холодному поту, лежачи в ліжку сам. Ненавиджу Дублін без Енн. Ненавиджу Корк без Енн, Керрі без Енн, Ґолвей без Енн, Вексфорд без Енн. Я зрозумів, що без Енн ніде не почуваюсь особливо щасливим.

Мене розбудив дощ. У Дубліні потоп. Бог ніби намагається загасити полум’я нашого невдоволення. Якщо буде бій за Чотири суди, то не одразу. Мік каже, що вони всіляко постараються його уникнути. Я боюся, що його небажання стати до бою із противниками Договору їх лише підбадьорить. Але йому не потрібно знати, що я думаю. Я шкодую, що не залишився в Ґарва-Ґлібі. Я зараз подався б назад, але дощ ніяк не вщухає, дороги вже точно стали болотом, і мені краще його перечекати.

Звук, із яким стрімко тече вода, проникнув у мій сон, і мені наснилось озеро. Я знову витягував Енн із води. Як і більшість сновидінь, це стало дивним і хаотичним, й Енн нараз зникла, а я залишився з порожніми руками, мокрий як хлющ. Дно мого човна було заляпане її кров’ю. Тоді я заплакав і закричав, а мій крик перейшов у лемент. То лементувало немовля в мене на руках, закутане в закривавлену блузу Енн. Немовля перетворилося на Оїна, який учепився в мене, холодний і нажаханий, і я потримав його в обіймах, співаючи так, як часом співаю.

«Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік».

Тепер ця пісня не йде мені з голови. Клятий дощ. Бісове озеро. Я ніколи не думав, що ненавидітиму озеро, та я його ненавиджу. Сьогодні ненавиджу. А ще ненавиджу Дублін без Енн.

«Не йди, кохана, до води», — завжди шепочу я, коли ми розлучаємось. А Енн киває з розумінням у погляді. Цього разу я забув їй нагадати. Моя голова була заповнена іншими речами. Нею. Думками про дитину. Нашу дитину, що зростає в ній.

Якби ж то дощ припинився. Мені треба додому.

Т. С.

З води тебе дістав і

На ліжко вклав своє,

Донька заблудла часу,

Минулого, що є.

Кохання із мани зросло

Пустило парость в серце-камінь,

Підозри всі перемогло

Обітниць крові прагнуть храми.

Та чую стогін, вітер носить

Неспокій пілігримських душ.

Іти за ними слізно просить,

Йти за водою обіруч.

Не йди, кохана, до води.

Тримайся берега, не моря.

По плесу йти не зможеш ти,

Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Розділ 23 До півнів